Джералдова гра

Проте під личиною сарказму Джессі відчула певну нервову цікавість і продовжувала, наче приворожена, роздивлятися фіолетову картку з лейтмотивом «повеселімося на нашій вечірці», пропусками для імені й адреси, а також квадратиками з підписами «Дайнерз Клаб», «Мастеркард», «Віза» й «Американ Експрес». «Усе життя кляла ті рекламні картки — особливо коли доводилося нахилятися, щоб підняти ту довбану штуку, бо інакше вважатимуть, що засмічую вулиці, — і навіть не здогадувалася, що одного дня мій здоровий глузд, а може, навіть ціле життя залежатиме від неї».

Життя? Чи таке дійсно можливо? Чи дійсно в її роздумах виникла ця жахлива думка? Джессі з неохотою почала розуміти, що так. Вона може провести тут багато часу, доки хтось її знайде, і так, вона припускала, що існує слабка, проте реальна ймовірність, що різниця між життям і смертю залежатиме від однієї склянки води. Думка здавалася сюрреалістичною, проте не якоюсь відверто сміховинною.

«Усе як і раніше, дорогенька: помалу їдь — далі заїдеш».

Так… але хто б коли-небудь повірив, що фінішна лінія виявиться в такій дивній місцевості?

Проте Джессі рухалася повільно, обережно і з полегшенням виявила, що маніпулювати карткою однією рукою не так складно, як вона боялася. Частково тому, що та завбільшки шість на чотири дюйми — майже як дві гральні картки, складені поруч, — але здебільшого через те, що Джессі не намагалася зробити з нею нічого особливого.

Вона стиснула картку по довжині між вказівним і середнім пальцями, а великим загнула останні пів дюйма довгого боку. Згин був нерівний, проте Джессі подумала, що й такий підійде. Крім того, ніхто ж не прийде оцінити її роботу. Година рукоділля для молодших скауток щочетверга у Першій методистській церкві Фалмута залишилася в глибокому минулому.

Джессі міцно затиснула фіолетову картку між пальцями й зігнула ще на пів дюйма. Щоб дійти до кінця картки, їй знадобилося десь зо три хвилини й сім згинів. Закінчивши, Джессі тримала в руках щось схоже на незграбно загорнутий у фіолетовий папір королівський косяк.

Або, якщо пустити в дію трішки більше уяви, соломинку.

Джессі запхала її в рот, намагаючись зубами втримувати нерівні згини вкупі. Стиснувши скручену картку міцно, наскільки можливо, Джессі почала обмацувати полицю в пошуках склянки.

«Обережно, Джессі. Не зіпсуй справу нетерплячкою!»

«Дякую за пораду. І за цю ідею. Вона чудова — я цілком серйозно. Але тепер попрошу тебе якомога довше помовчати, щоб я могла нормально все зробити. Окей?»

Коли пальці торкнулися гладенької поверхні склянки, Джессі обхопила її з ніжністю та обережністю молодої любаски, яка вперше просовує руку своєму хлопцеві в ширінку.

Стиснути склянку в цій новій позиції було досить легко. Джессі обернула її й підняла, наскільки дозволяв ланцюг. Побачила, що останні кусники льоду вже розтали: tempus минав, потішно fugitуючи[38] собі, всупереч її відчуттям, наче все намертво спинилося приблизно тоді, коли вперше з’явився собака. Але про собаку вона не думатиме. І взагалі, постарається повірити в те, що немає й не було тут ніякого собаки.

«Тобі гарно вдається прикидатися, ніби нічого не було, так, дівулю-привітулю?»

«Слухай, Рут, я тут і себе, і ту кляту склянку намагаюся втримати в руках, раптом ти не помітила. Якщо мені в цьому допомагають невеличкі ігри розуму, думаю, проблеми тут немає. Просто помовч трохи, добре? Заспокойся з цим і дай мені зайнятися своєю справою.

Однак Рут, очевидно, не мала наміру заспокоюватися. «Помовч, — посмакувала вона слово. — Чорт, як же це слово заганяє в ностальгію — навіть краще, ніж старий хіт “Біч Бойз” по радіо. Ти завжди гарно затикала рота, Джессі. Пам’ятаєш ту ніч у гуртожитку, після того як ми повернулися з твого першого й останнього сеансу розвит­ку самосвідомості у “Ньюворті”?»

«Рут, я не хочу це згадувати».

«Звісно, тому я згадаю за нас обох. Як тобі таке? Ти постійно говорила, що тебе засмутила та дівчина зі шрамами на грудях, лиш вона — і більш нічого, а коли я почала розповідати тобі те, що ти сказала перед тим на кухні, — про те, як ви з батьком залишилися самі у вашому будинку на озері Дарк-Скор, коли в 1963-му згасло сонце, і як він щось зробив тобі, — ти наказала мені замовкнути. Коли я не замовкла, ти спробувала дати мені ляпаса. Коли я й після цього не припинила, ти вхопила пальто, вибігла й провела ніч десь в іншому місці — мабуть, у Сьюзі Тіммелс, у її маленькому розсаднику бліх біля річки, який ми називали “Сьюзін Лесбготель”. До кінця тижня ти знайшла якихось дівчат, що винаймали квартиру в центрі й шукали собі ще одну сусідку. Бум — швидка, як вітер… але, зрештою, ти ж завжди рухалася швидко, коли вирішувала щось, Джесс, тут я не заперечуватиму. І, як я вже сказала, ти завжди гарно затикала рота».

«Затк…»

«О! А я що говорила?»

«Відстáнь від мене!»