Джералдова гра

«І це мені також знайомо. Знаєш, що мене ранить найбільше, Джессі? Питання було не в довірі — я навіть тоді знала, що нема нічого особистого в тому, що ти не могла нікому довіритися з історією того дня, зокрема сама собі. Ранило мене те, що я знала, наскільки ти була близька, щоб розповісти все там, на кухні “Ньюворту”. Ми сиділи спершись на двері, обіймались, і ти заговорила. Сказала: “Я не могла таке розповісти, маму це вбило б, і навіть якби не вбило, вона б його покинула, а я його любила. Ми всі його любили. Ми всі його любили, всім він був потрібен, вони б звинуватили мене, а він же нічого не зробив, нічого такого”. Я запитала тебе, хто нічого такого не зробив, і ти вимовила це так швидко, наче дев’ять років лише й чекала, що хтось поставить тобі це запитання. “Мій тато, — сказала ти. — Ми були на Дарк-Скорі в день, коли згасло сонце”. Ти б розказала мені решту, я впевнена, але прийшла ота тупа сука й запитала: “З нею все нормально?” Так, наче ти виглядала нормально, ну розумієш? Господи, іноді я просто не вірю, наскільки люди дурні. Треба ввести закон, що, перш ніж розмовляти, треба отримати ліцензію чи принаймні учнівські права. Доки не складеш розмовний екзамен, мусиш мовчати. Це розв’язало б стільки проблем. Але насправді все не так, і як тільки та Флоренс Найтінґейл[39] гуртожитського розливу ввійшла, ти закрилася, як та мушля. Я нічого не могла зробити, щоб розкрити тебе. Хоча Бог свідок, я намагалася».

«Треба було просто дати мені спокій! — гаркнула Джессі. Склянка води в неї в руці затрусилася, саморобна фіолетова соломинка між губами затремтіла. — Треба було не лізти туди, де тебе не просять! Це тебе не стосувалося».

«Джессі, іноді друзі не можуть просто так забити на свої переживання, — промовив голос усередині, настільки спов­нений доброти, що Джессі втратила мову. — Знаєш, я перевірила. Я зрозуміла, про що ти говориш, і перевірила. Я зовсім нічого не пам’ятала про затемнення сонця на початку шістдесятих, але, звісно, я на той час була у Флориді, і мене набагато більше цікавило підводне плавання й один делрейський рятувальник — ох, як же я в нього тоді втюрилась! — а не астрономічні явища. Думаю, я хотіла впевнитися, що все те не було якоюсь скаженою фантазією абощо, яку могла спричинити оповідь дівчини зі страшними опіками на буферах. Ні, то не була вигадка. Було в Мейні повне затемнення сонця, і ваш літній будинок на Дарк-Скорі стояв прямо в смузі, де за ним можна було спостерігати. Липень 1963-го. Просто дівчинка з татом спостерігають затемнення. Ти не розповіла мені, що твій татко з тобою зробив, але я знала дві речі, Джессі: він твій батько, а це погано, а також тобі було десять-одинадцять, на межі дитинства і пубертатного віку… а це ще гірше».

«Рут, прошу тебе, припини. Гіршого часу, щоб почати порпатися в цьому старому…»

Але Рут припиняти не збиралася. Рут, яка колись була сусідкою Джессі, завжди в кишеню за словом не лізла, — і Рут, яка тепер сусідила з Джессі в тієї в голові, очевидно, ні грама не змінилася.

«Не встигла я оговтатись, а ти вже жила не в кампусі, а з трьома дівчатами із Сестринства Сьюзі — принцесами в трапецієвих светриках і блузках “Шип-н-Шор”, у кожної, сто відсотків, був набір тих трусів, із нашитими днями тижня. Думаю, з ними ти свідомо вирішила пройти тренінг для олімпійської команди з протирання пилу й полірування підлоги. Ти прикинулася, що не було того вечора в пастораті “Ньюворт”, не було сліз, болю й гніву, не було мене. Так, ми ще якийсь час зустрічалися з тобою — іноді ходили на піцу й глек “Молсона”[40] в Пет, — але дружба наша скінчилася, так? Коли настав час вибирати між мною і тим, що сталося з тобою в липні 1963-го, ти вибрала затемнення».

Склянка води тремтіла дедалі сильніше.

— Чому зараз, Рут? — запитала Джессі, не свідома того, що по-справжньому вимовляє слова темній спальні.

«Чому тепер, хочу знати, адже в цій інкарнації ти є частиною мене, то чому тепер? Чому саме в той час, коли я просто не можу дозволити собі засмучуватися й від­волікатися?»

Найочевидніша відповідь на це запитання була також найменш цікавою: тому що всередині неї сидить ворог, сумна, зла відьма, якій Джессі подобається саме такою, як зараз, — прикутою до ліжка, пройнятою спазмами, зляканою, розбитою. Яка не бажає, щоб це становище будь-яким чином покращувалося. Яка вчинятиме всі можливі брудні трюки, щоб цього не сталося.

«Повне сонячне затемнення того дня тривало трішки більше як хвилину, Джессі… але не в тебе в голові. Там воно досі триває, правда?»

Джессі заплющила очі й зосередила всі думки й бажання на тому, щоб зупинити тремор склянки з водою. Тепер вона психічно розмовляла з голосом Рут без самосвідомості, наче розмовляє з іншою людиною, а не частиною власного мозку, що раптом вирішив, ніби зараз саме час трішки попрацювати над собою, як сказала б Нора Калліґан.

«Відчепись, Рут. Якщо ти все одно хочеш обговорювати ці речі, після того як я промахалася з водою, добре. Але наразі, прошу тебе, просто…»

— …закрий пиздак, — тихим шепотом договорила вона.