Джералдова гра

«Турбуватимешся про це, якщо так станеться, дівулю. А поки не втрачай зосередження. Здається, щось відбувається».

Відбувалося. Вона знову відчула ту ледь помітну зміну — відчуття, коли з Джералдового боку полиця починає втрачати опору. Цього разу Джессі не послабила тиск, а посилила. М’язи лівиці випнулися твердими малими арками, що тремтіли від напруження. Вона коротко й гримуче простогнала. Відчуття полиці, що підіймається з кронштейнів, ставало дедалі сильнішим.

І раптом плоска кругла поверхня води в Джералдовій склянці стала похилою площиною, а Джессі почула, як останні кусники льоду ледь чутно цокаються, коли правий бік дошки дійсно піднявся. Сама склянка, однак, не поворухнулась, і Джессі спало на думку дещо жахливе: а що, як вода, котра скочувалася по склянці, просочилася під картон­ну підставку? Що, як вона стала своєрідною пломбою, приклеїла підставку до полиці?

— Ні, цього не може бути. — Слова вирвалися єдиним рвучким шепотом, наче механічна декламація молитви стомленою дитиною. Вона потягла ще сильніше з лівого боку, докладаючи всіх зусиль. В упряжі біжать уже всі до останнього коні, стійло порожнє. — Прошу, тільки б цього не сталося. Прошу.

Джералдів бік полиці продовжував підніматися, його край шалено тремтів. Тюбик рум’ян «Макс Фактор» упав із Джессіної половини й приземлився на підлогу поруч із місцем, де лежала Джералдова голова до того, як приблудив собака й відтягнув його від ліжка. А тепер їй спала на думку нова можливість — насправді, радше навіть імовірність. Якщо вона опустить свій край полиці ще більше, дошка просто зсунеться з кронштейнів, разом зі склянкою й усім іншим, наче сани по засніженому пагорбу. Якщо уявляти собі полицю як гойдалку, можуть виникнути проблеми. Це не гойдалка, у полиці немає центральної осі, до якої вона прикріплена.

— Та сунься вже, блядь! — закричала вона на склянку високим придихним голосом.

Про Джералда Джессі забула, про спрагу забула, про все, окрім склянки, яка тепер нахилилася під настільки гострим кутом, що вода ледь не переливалася через вінця, і Джессі не могла зрозуміти, чому склянка досі просто не перевернулася. Але не перевернулася. Вона просто стояла собі на попередньому місці, ніби прикручена.

— Сунься!

Зненацька склянка посунулася.

Її рух був настільки протилежним до похмурих уявлень, що Джессі була навіть не в змозі зрозуміти, що відбу­вається. Пізніше їй спаде на думку, що ця вигадка з ковзанням склянки натякала на певні не надто приємні ­аспекти її способу мислення: тим чи іншим робом вона була готова до невдачі. А від успіху була шокована, аж роззявилася.

Коротка плавна подорож склянки по полиці в бік правої руки настільки ошелешила її, що Джессі ледь не смикнула лівою сильніше, що майже точно перехилило б небезпечно скошену полицю й відправило склянку на підлогу. А тоді пальці торкнулися скла, і Джессі знову закричала. То був безслівний задоволений викрик жінки, яка щойно ви­грала в лотереї.

Полиця затрусилася, почала зсуватися, тоді спинилася, ніби в неї був власний зародковий розум, що вагався, варто чи не варто це робити.

«Часу мало, дівулю, — попередила Рут. — Хапай ту довбану воду, поки можеш».

Джессі спробувала, проте подушечки пальців лише ковз­нули по мокрій липкій поверхні склянки. Здавалося, хапати немає за що, їй не вистачає поверхні пальців, щоб схопитися за ту трикляту склянку. Вода хлюпнула їй на руку, і тепер вона відчула, що навіть якщо полиця втримається, склянка скоро впаде.

«Уявлення, дівулю. Давнє уявлення, що сумні маленькі Періжечки, як ти, ніколи нічого не роблять правильно».

Це було недалеко від правди — надто точна думка, щоб бути приємною, — але й не пряме влучання цього разу. Склянка вже ледь не перехилялася, так? І Джессі не мала уявлення, що зробити, аби запобігти цьому. Чому природа дала їй такі короткі присадкуваті недопальці? Чому? Якби ж лише вдалося трішки далі посунути й обхопити склянку…

У голову прийшла кошмарна картинка з якоїсь старої реклами по телевізору: усміхнена жінка із зачіскою з п’ят­десятих і в парі блакитних гумових рукавиць на руках. «Такі гнучкі, що навіть десятицентовик піднімете!» — крізь усмішку кричала жінка. «Зле, що в тебе нема пари, Періжечку, чи Господинько, чи хто ти там, йопсель-мопсель! Можливо, тоді ти б дістала ту срану склянку, доки все на тій полиці не полетіло швидкісним ліфтом на підлогу!»

Джессі раптом усвідомила, що усміхнена криклива жінка в гумових «плейтексах» — її мати, і з горла долинув сухий схлип.

«Не здавайся, Джессі! — заволала Рут. — Не можна! Ти близько! Клянуся, ще трохи!»

Вона доклала останніх залишків сил, щоб опустити лівий бік полиці, нерозбірливо молячи про те, щоб та не скотилася, принаймні поки що. «Господи, чи хто там є, прошу, нехай вона не скотиться, не зараз, поки що ні».