Джералдова гра

«Це означає: як я можу ХОЧ ЩОСЬ знати? — випалює у відповідь Рут. На поверхні голосу відчувається гнів, а під ним глибокий біль. — Ти не розповіла мені — нікому не розповіла. Ти втекла. Втекла, наче кролиця, що побачила в траві тінь якогось пугача-гугача».

«Я НЕ МОГЛА розповісти!» — пищить Джессі. Вона вже бачить тінь на траві поруч, ніби та оприявнилася зі слів Рут. Але це тінь не пугача, а її брата. Вона чує притлумлене гиготіння його друзів, знає, що він уже тягнеться рукою, і все одно не може випрямитися, ба навіть поворухнутися. Вона не може змінити те, що станеться, і розуміє, що в цьому сама суть кошмару і трагедії.

«Я НЕ МОГЛА! — знову кричить вона Рут. — Я не могла взагалі! Це вбило б маму… або знищило нашу сім’ю… або й те, й те! Він сказав! Тато сказав!»

«Не хочеться бути тією, хто розкриє для тебе цю сенсацію, дівулю-привітулю, але твій старенький дорогенький тато у грудні вже дванадцять років як лежатиме в землі. І ще, може, ми поділимося бодай частинкою цієї мелодрами? Він же не повісив тебе за соски на мотузці для білизни й підпалив, правда ж?»

Але Джессі не хоче цього чути, не хоче думати — навіть уві сні — про будь-яку переоцінку похованого минулого. Коли кості доміно починають падати, хтозна, де це падіння закінчиться. Тож вона прикриває вуха від слів Рут і продовжує свердлити свою колишню сусідку по кімнаті тим глибоким благальним поглядом, від якого Рут (чия напоказ міцна личина ніколи не була завглибшки навіть із шар глазурі) часто сміялася й здавалася, погоджуючись робити те, що вимагала Джессі.

«Рут, ти мусиш допомогти мені! Мусиш!»

Проте цього разу благальний погляд не спрацював. «Ні, дівулю, я так не думаю. Сестринства Сьюзі вже нема, час затикати роти скінчився, втеча поза обговоренням, а прокидатися — не варіант. Це таємничий поїзд, Джессі. Ти — кішечка, я — пугач. Поїхали, всі на борт. Пристебніть паски безпеки, пристебніть міцно. Від цього атракціону вам дах знесе».

«Ні!»

Але тепер, на превеликий жах Джессі, день починає темнішати. Можливо, це хмара прикриває сонце, але вона знає, що ні. Сонце гасне. Скоро в літньому полудневому небі світитимуть зірки, а старий пугач-гугач пугугукатиме на голубку. Настав час затемнення.

«Ні! — знову кричить вона. — Це було два роки тому!»

«У цьому, дівулю, ти помиляєшся, — каже Рут Нірі. — Для тебе це так і не закінчилося. Для тебе сонце згасло і більше не світило».

Вона розкриває рота заперечити, сказати Рут, що та так само перебільшує все, як і Нора, яка постійно штовхала її до дверей, що їх Джессі не бажала відчиняти, яка постійно запевняла її, що вдосконалити теперішнє можна лише розібравшись із минулим — наче можна вдосконалити смак теперішньої вечері, обмазуючи її червивими залишками вчорашньої. Вона хоче сказати Рут, так само як сказала Норі в день, коли назавжди вийшла з її кабінету, що є велика різниця між тим, щоб жити з чимсь і бути в чогось у полоні. «Ви, дурепи набиті, не розумієте, що Культ Себе — це просто черговий культ?» — хоче сказати вона, та не встигає навіть розкрити рота, як відбувається вторгнення: долоня поміж її злегка розведених ніг, великий палець грубо впирається в розколину сідниць, пальці тиснуть матеріал її шортів прямо над піхвою, і цього разу це не долоня брата. Долоня між ногами набагато більша, ніж Віллова, і зовсім не невинна. По радіо грає та погана пісня, зорі світять о третій дня, і це

(не вмреш це ж не отрута якась)

те, як великі люди ляскають одне одного між ніг.

Джессі рвучко обертається, очікує побачити батька. Щось схоже він зробив їй під час затемнення, річ, яку, на її думку, скигливі культсебешниці, життявминульниці, як Рут і Нора, назвали б розбещенням неповнолітніх. Що б то не було, це він — у цьому вона точно впевнена, — і Джессі боїться, що влаштує жахливе покарання за те, що він вчинив, якою б серйозною чи тривіальною та річ не була: підніме крокетний молоток і вгатить ним його в обличчя, трощачи ніс і вибиваючи зуби, а коли він упаде в траву, прийдуть собаки й пожеруть його.

От тільки позаду неї стоїть не Том Мейгут. Це Джералд. Він голий. Пеніс адвоката стирчить з-під рожевого купола живота. У руках — по парі поліційних наручників «Кріґ». Він простягає їх їй у цій химерній денній темряві. Неприродне зоряне сяйво відбивається на піднесених щелепах цих інструментів зі штампами Ч-17, бо його барига не зміг дістати Ж-23.