Джералдова гра

Останній подоланий шар був теплий і жахливий, наче щойно пролита кров, — руки, мабуть, будуть безживніші за кукси. Джессі лише сподівалася, що зможе достатньо рухати ними, щоб відновити кровообіг.

Джессі різко вдихнула, смикнулася й розплющила очі. Вона поняття не мала, скільки часу проспала, а годинник-радіо на комоді застиг у власному пеклі нав’язливого повто­рення (нульнуль-нульнуль-нульнуль, блимав він у темряві, ніби час навіки спинився на півночі) і нічим не допоміг. Вона знала точно лиш те, що настала повна темрява, а місяць світить крізь стельове, а не східне вікно.

Її руки стрибали в нервовій вібротрясці від поколювання. Джессі зазвичай палко ненавиділа те відчуття, але не тепер. Воно в тисячу разів краще, ніж м’язові спазми, якими вона очікувала заплатити за пробудження затерплих кінцівок. За мить-другу вона помітила розходження вогкості під ногами й задом і усвідомила, що попередня потреба помочитися зникла. Поки вона спала, тіло самотужки подбало про цю проблему.

Джессі стиснула кулаки й обережно підтягнула себе, кривлячись від болю в зап’ястках і глибокого ревучого щему тильних боків долонь, спричиненого цим рухом. «Здебільшого той біль — від того, що ти намагалася висмикнути руку з наручників, — подумала вона. — Нема кого тут звинувачувати, лише себе, дорогенька».

Собака загавкав знову. Кожний дзявкіт був наче скалка, забита в барабанну перетинку, і Джессі зрозуміла, що саме цей звук вирвав її зі сну, коли вона вже збиралася зануритися назад у глибини жахіття. За тим, звідки доносилися звуки, стало зрозуміло, що собака повернувся надвір. Джессі втішилася, що він покинув будинок, але й трішки здивувалася. Може, йому незручно в приміщенні, якщо він так довго пробув на природі. Ця думка мала певний сенс… як і будь-що в цій ситуації, власне кажучи.

— Зберися, Джесс, — порадила вона собі серйозним, сонно-туманним голосом.

І можливо — можливо — це їй вдалося. Паніка й безрозсудний сором, який Джессі відчувала уві сні, відступали. Сон ніби висихав, набираючи цікавих вичленованих рис перетриманої фотографії. Невдовзі, зрозуміла вона, він зовсім зникне. Сни після пробудження — ніби порожні кокони молі або тріснуті стручки молочаю, мертві шкарлупки, де в шалених, проте тендітних грозових системах було крутилося життя. Бували випадки, коли така амнезія — якщо це вона — її засмучувала. Але не тепер. Ще ніколи в житті Джессі так швидко й цілковито не прирівнювала забування до милості.

«І це не має значення, — подумала вона. — Зрештою, то був просто сон. Ну от наприклад, усі ті голови, що вилазять з голів? Звісно, сни бувають символічними, знаю, і в цьому, може, був якийсь символізм… а може, навіть якась істина. Думаю, що тепер я принаймні розумію, чому вдарила Вілла того дня. Нора Калліґан тріумфувала б — назвала б це проривом. Може, це і є прорив. Але він ніяк не допомагає мені вибратися з цього їбучого тюремного причандалля, а поки що це завдання номер один у моєму списку пріоритетів. Хтось не погоджується?»

Ні Рут, ні Господинька не відповіли. Голоси НЛО також мовчали. Єдина відповідь долинула зі шлунку, якому страшенно ніяково, але він усе одно змушений довгим низьким буркотом поскаржитися на скасування вечері. Трохи смішно… але коли настане завтра, смішно вже не буде. Ще й спрага повернеться стократ, і Джессі не плекала ілюзій про те, на скільки часу ті два ковтки води її відстрочать.

«Мені потрібно відцентрувати зосередження, просто необхідно. Проблема не в їжі, не у воді. Наразі ці речі настільки ж важливі, як і те, чому я вдарила Вілла по зубах на його дев’ятий день народження. Проблема зараз у тому, як мені…»

Її думки обірвалися з ляскотом деревного вузла, що вибухає в полум’ї. Очі, що безцільно блукали по темній кімнаті, зупинилися на дальньому кутку, де в переливчастому світлі зі стельового вікна шалено танцювали розвію­вані вітром тіні сосен.

У кутку стояв чоловік.

На Джессі напав страх такої сили, якого вона ще в житті не відчувала. Сечовий міхур, що раніше насправді позбувся лише найнагальнішої частини проблеми, тепер безболісним струменем тепла спустошився повністю. Джессі взагалі не усвідомила цього, як і будь-чого іншого. Страх тимчасово видув з неї весь розум, від стіни до стіни, від підлоги до стелі. Вона не видала ні звуку, навіть найдрібнішого писку. Здатність видавати звуки щезла разом із розумом. М’язи на шиї, плечах і руках обернулися на щось схоже на теплу воду, і Джессі сповзла по узголів’ю, доки не повисла на наручниках, ніби в якомусь млявому самозабутті. Вона не знепритомніла, навіть близько до того не була, але психічна порожнеча й повна фізична нездатність були гірші, ніж непритомність. Коли мислення спробувало повернутися, дорогу йому заблокувала темна й невиразна стіна страху.

Чоловік. Чоловік у кутку.