Джералдова гра

Так. Хоча Джессі й дивилася прямо на той предмет, чим би він не був, вона знала, що варіант гри уяви відкидати не можна. Проте якимсь збоченим чином це лише підсилювало ідею того, що саме створіння реальне, і ставало дедалі важче ігнорувати злобу, яка постійним тихим гарчанням виповзала з плетива чорних тіней і розсипчастого місячного сяйва.

«Воно мене ненавидить, — подумала Джессі. — Що б то не було, воно мене ненавидить. Не інакше. Якщо ні, то чому воно просто стоїть і не допомагає?»

Вона знову підняла очі на те напівневидиме обличчя, на очі, що з таким шаленим захопленням ніби блищали в круглих чорних очницях, а тоді почала плакати.

— Будь ласка, скажіть, тут є хтось? — голос був щирий, здушений сльозами. — Якщо є, можете мені допомогти? Бачите ці наручники? Ключі прямо біля вас, на комоді…

Нічого. Жодних рухів. Жодної реакції. Воно просто стояло там — якщо воно взагалі там було, зрештою, — дивлячись на неї з-за дикої маски тіней.

— Якщо ви хочете, щоб я нікому не розповіла, що бачила вас, я не розповім, — знову спробувала Джессі. Голос тремтів, розмивався, поникав і скочувався. — Обіцяю! І я буду дуже… дуже вдячна…

Воно спостерігало за нею.

Лише це — і більш нічого.

Джессі відчула, як сльози повільно котяться по щоках.

— Знаєте, ви мене лякаєте, — сказала вона. — Ви можете хоч щось сказати? Ви можете говорити? Якщо ви там дійсно стоїте, можете, будь ласка, хоч щось сказати мені?

Тут Джессі схопила слабка жахлива істерика, а тоді відлетіла, надійно тримаючи в кощавих пазурах якусь її цінну й незамінну частину. Джессі плакала й молила страшну нерухому постать у кутку спальні. Джессі залишалася постійно при тямі, але іноді її заносило в цікаве пусте місце, відведене для тих, чий жах настільки грандіозний, що ме­жує з самозабуттям. Вона чула власний хрипкий голос, який, захлинаючись сльозами, просив постать, будь ласка, випустити її з цих наручників, ну будь ласка, прошу вас, благаю випустити її з цих наручників, а тоді знову запа­дала в ту дивну порожнечу. Джессі знала, що губи й далі рухаються, бо відчувала цей рух. Також вона чула звуки, що долинають із рота, але з порожнечі ці звуки були не словами, а лише незв’язними белькотливими потоками шуму. Також вона чула, як дує вітер і гавкає пес, усвідомлювала, але не знала, чула, але не розуміла, втрачаючи все від жаху перед напівприхованими обрисами цього страшного візитера, непрошеного гостя. Вона не могла припинити споглядати вузьку деформовану голову, бліді щоки й опущені плечі… проте дедалі більше її погляд привертали руки створіння: обвислі, з довгими пальцями, вони закінчувалися наба­гато нижче, ніж можуть закінчуватися нормальні руки. Отак порожньо минув якийсь невідомий відтинок часу (нульнуль-нульнуль-нульнуль, без користі повідомляв годинник на комоді), і тоді Джессі поверталася, зовсім трішки, починала мислити думками, а не переживала нескінченний порив незв’язних образів, чула, як власні губи промовляють слова, а не просто якесь жебоніння. Проте в тій порожнечі вона просунулася. Тепер її слова не стосувалися наручників чи ключів на комоді. Натомість вона чула тонкий крикливий шепіт жінки, що звівся просто до мольби про відповідь… хоч якусь відповідь.

— Хто ти такий? — схлипувала вона. — Людина? Диявол? Заради Бога, скажи, хто ти такий?

Дув вітер.

Грюкали двері.

У неї перед очима обличчя постаті наче змінилося… ніби зморщилося вгору, посміхаючись. Щось у тій посмішці було жахливо знайоме, і Джессі відчула, як ядро її здорового глузду, яке дотепер навдивовижу міцно тримало оборону в цьому нападі, задвигтіло.

— Тату? — прошепотіла вона. — Тату, це ти?

«Не мели дурниць! — скрикнула Господинька, але Джессі вже відчувала, як навіть той міцний голос схиляється в бік істерики. — Не грай вар’ятку, Джессі! Твій тато помер ще в 1980-му!»