Джералдова гра

Замість допомогти, ці слова лише погіршили ситуацію. Значно погіршили. Тома Мейгута поховали в родинному склепі у Фалмуті, менш ніж за сотню миль звідси. Розпалений, переляканий розум Джессі наполегливо підштовхував її до образу згорбленої постаті в закаляній синьо-зеленою пліснявою гнилій одежі й черевиках, яка крадеться по залитих місячним сяйвом полях, пробігає ділянки нечесаних лісів поміж околичної забудови. Вона бачила, як на цьому шляху гравітація впливає на поруйновані м’язи істо­ти, поступово витягуючи руки, доки вони не звисли до колін. Це її батько. Чоловік, що забавляв її в три роки, катаючи на ґорґошах, заспокоював у шість, коли дурнуватий клоун налякав її до сліз, розповідав казочки на ніч до восьми років — доки не сказав, що вона вже досить доросла, щоб читати їх самостійно. Її батько, що в день затемнення сонця нашвидкуруч змайстрував саморобні фільтри і тримав її на колінах, коли наближався момент повного затемнення, її батько, що сказав: «Ні про що не турбуйся… не хвилюйся й не обертайся». Тоді вона подумала, що, можливо, то він хвилюється, бо голос у нього був дуже густий і тремтливий, зовсім не як завжди.

Посмішка створіння в кутку ніби поширшала, і раптом кімнату заповнив той запах, безбарвний, напівметалевий-напіворганічний запах, що скидався на устриць у вершках і те, як пахне долоня після того, як стискаєш у ній жменю монет, і ще на повітря в передчутті грози.

— Тату, це ти? — запитала Джессі тінь у кутку.

Звідкись почувся далекий клекіт гагари. Джессі відчувала, як по щоках струменять сльози. Відбувалося щось надприродно дивацьке, чого б вона не очікувала і за тися­чу років. Дедалі більше переконуючись, що в тому кутку стоїть таки дійсно її тато, Том Мейгут, хоч і дванадцять років мертвий, Джессі відчувала, як жах відступає. Вона була підтягла до себе ноги, проте зараз випростала й розвела їх. Коли вона це зробила, то раптом згадала фрагмент зі сну: «ТАТОВА ДОНЯ» написано в неї на грудях помадою «М’ятний ням-ням».

— Ну що ж, уперед, — сказала вона постаті. Голос був трішки хрипкий, проте загалом рівний. — Це тому ти повернувся, так? То давай. Як же я тебе тепер зупиню? Лише пообіцяй, що після цього відімкнеш мене. Пообіцяй, що відімкнеш і відпустиш.

Постать на це не відреагувала. Просто стояла в межах променів місячного сяйва, що пронизували її, наче в грі мікадо, і тіні, шкірячись до Джессі. І з плином секунд (нульнуль-нульнуль-нульнуль, повідомляв годинник на комоді, мов натякаючи, що вся ця ідея, ніби час минає, насправді ілюзія, що насправді час намертво зупинився) Джессі думала, що, мабуть, вона мала рацію з самого початку, що там насправді нікого й нема. Вона почала почуватися флюгером у руках пустотливого суперечливого вітру, який іноді дує перед сильною грозою чи торнадо.

«Твій батько не може встати з мертвих, — промовила Господинька Берлінґейм голосом, який хотіла б зробити міцним, але ця спроба зазнала ганебного провалу. І все одно Джессі привітала її зусилля. Хоч вогонь, хоч вода, а Господинька на своєму місці й робить свою справу. — Джесс, це не фільм жахів і не серія “Сутінкової зони”. Це реальне життя».

Проте інша частина — вона, мабуть, слугувала домівкою для тих кількох голосів усередині, що були справжніми НЛО, а не просто дротами підслуховування, які підсвідоме в якийсь момент підвело до свідомого, — наполягала, що тут лежить якась темніша істина, яка тягнеться від ніг логіки, наче якась ірраціональна (і, можливо, надпри­родна) тінь. Цей голос наполягав, що, коли темно, речі змінюються. Особливо вони змінюються в темряві, коли людина сама. Тоді замки на клітці з уявою спадають, і на волі може опинитися будь-що.

«Це може бути твій тато, — шепотіла ця, по суті, чужа частина, і крізь сироти страху Джессі впізнала в цьому голосі поєднання божевілля і здорового глузду. — Може, не сумнівайся. Коли надворі білий день, а також коли людина уночі з кимось, людям не загрожують примари, упирі й живі мерці; проте коли людина сама в темряві, ставки зовсім інші. Джессі, люди в темряві — наче відчинені двері, і, якщо кричать по допомогу, хтозна, які моторошні істоти можуть прийти на цей поклик. Хтозна, що певні люди бачили в годину самотньої смерті. Невже так важко повірити, що деякі з них померли від страху, що б там не було зазначено в їхніх свідоцтвах про смерть?»

— Я в це не вірю, — відповіла вона невиразним тремким голосом. Тоді заговорила гучніше, намагаючись намацати опору, хоча й не вдавалося: — Ти не мій батько! Я не думаю, що ти взагалі хтось! Я думаю, що ти просто з місячного світла!