Джералдова гра

Заворушився вітер — лише один вихорець, без шквалів, — і слабко грюкнули задні двері. То були єдині звуки. Собака затих, і саме це найсильніше запевнило її, що чужин­ця немає. Тепер будинок належить лише їй.

Погляд Джессі опустився на велику темну купину на підлозі.

«Перепрошую, — подумала вона. — Ще є Джералд. Не забуваймо про нього».

Джессі відкинула голову назад і заплющила очі. Відчувала в горлі рівну слабку пульсацію, але не бажала прокидатися настільки, щоб та пульсація продемонструвала свою істинну природу — спраги. Джессі не відала, чи можна перейти з чорної несвідомості у звичайний сон, проте знала, що хоче саме цього. Понад усе на світі — окрім хіба щоб хтось приїхав і визволив її — вона хотіла спати.

«Тут нікого не було, Джессі. Ти ж це розумієш, правда?»

Абсурдна абсурдність, але то був голос Рут. Грубий і безжальний голос Рут, яка визначила собі гасло життя, підгледівши його в пісні Ненсі Сінатри: «Рано чи пізно ці черевички всього тебе потопчуть». Рут, яка змаліла до купки тремтливого желе, судячи з форми під місячним сяйвом.

«Уперед, дівулю, — сказала вона. — Смійся з мене скільки завгодно — може, я на це навіть заслуговую, — але не дури себе. Тут нікого не було. Просто уява влаштувала тобі невеличке слайдшоу, та й усе. Це єдине пояснення».

«Помиляєшся, Рут, — спокійно заперечила Господинька. — Хтось тут таки був, і ми з Джессі обоє знаємо хто. Воно було не зовсім схоже на тата, але то лише тому, що на ньому було його обличчя з затемнення. Але обличчя тут не важливе, як і високий зріст: може, він був у черевиках зі спеціальними підборами або на платформі. Та взагалі, він міг навіть на дибах бути».

«На дибах! — вражено скрикнула Рут. — Святий Боже, тепер я чула все-е-е! Пофіг, що він помер ще до того, як Рейганів інавгураційний смокінг повернувся з хімчистки. Том Мейгут був настільки неповороткий, що йому варто було б мати пункт “спуск по сходах” у ризиках страхування. Диби? Мала, ти з мене приколюєшся!»

«Це не так важливо, — сказала Господинька з незворушною впертістю. — Це був він. Я той запах де завгодно впізнала б — густий, теплокровний. Я не про дух устриць і монеток. Навіть не про дух крові. То був запах…»

На цьому думка урвалася. Джессі заснула.

15

Того дня, 20 липня 1963 року, Джессі опинилася на самоті з батьком у Сансет-Трейлз із двох причин. Одна була прикриттям для іншої. Прикриттям слугували її слова, що вона досі трішки боїться місіс Джилетт, хоча після інциденту з печивом та ударом по руці минуло вже як мінімум п’ять років (а якщо точніше, то, мабуть, усі шість). Справж­ня ж причина була проста й невигадлива: саме з татусем вона хотіла бути під час тієї особливої події, що трапляється раз у житті.

Її мама саме це й запідозрила, і її не дуже задовольнило те, як чоловік і десятирічна донька совають нею, наче шаховою фігурою, але на той час питання було вже fait accompli[46]. Спершу Джессі поїхала до татуся. Їй було без чотирьох місяців одинадцять років, але це не означало, що вона нерозумна. Підозри Саллі Мейгут були правдою: Джессі запустила свідому й ретельно продуману кампанію, яка б дозволила провести день затемнення з татом. Набагато пізніше Джессі думатиме, що це була ще одна причина не бовкати про те, що сталося того дня. Знайшлися б ті (наприклад, мати), які сказали б, що вона не має права скаржитися, бо фактично отримала приблизно те, на що й заслуговувала.

У переддень затемнення Джессі побачила, що батько сидить на терасі назовні свого лігва й читає «Профілі відваги» в паперовій обкладинці, поки дружина, син і старша донька сміються й плавають в озері внизу. Джессі сіла поруч, він усміхнувся їй, а вона — йому. Для цього інтерв’ю Джессі прикрасила губи помадою — «М’ятним ням-нямом», між іншим, подарунком на день народження від Медді. Уперше спробувавши її, Джессі не дуже вподобала цю помаду — вона повважала відтінок дитячим, а ще подумала, що на смак вона як «пепсодент»[47], — але татко сказав, що йому дуже подобається, і це перетворило «ням-ням» на найцінніший із косметичних засобів, скарб, який варто використовувати лише в особливих ситуаціях, як-от ця.

Він уважно й з повагою слухав її, проте не особливо намагався приховати проблиск веселого скептицизму в очах.

— Ти дійсно хочеш сказати мені, що досі боїшся Едрієнни Джилетт? — запитав він, коли Джессі закінчила заново переказувати стару байку про те, як місіс Джилетт ударила її по руці, коли дівчинка потяглася за останнім печивом на тарілці. — Це ж було ще коли… Не пам’ятаю, але я, здається, тоді ще на Даннінджера працював, тому то було ще до 59-го. І через стільки років ти досі лякаєшся? Як же це по-фройдистськи, дорогенька!

— Ну-у-у… знаєш… трошечки боюся. — Джессі розкрила очі ще більше, намагаючись донести думку, що вона каже трошечки, але має на увазі дуже.