Джералдова гра

— Я так, дорохенька, н’думаю, — прошепотіла Джессі найсопливішим голосом Елізабет Тейлор із «Кішки на розпеченому даху», а тоді долонями прикрила велику дурнувату усмішку.

Крім того, вона зрозуміла, що принаймні тимчасово убезпечена від втручання старшої сестри: було чути, як вони з Віллом добродушно сперечаються над грою в «Куті», чи «Парчісі», чи ще чимсь в ігровій кімнаті внизу.

— Я справді думаю, що не буде зле, якщо вона залишиться тут зі мною на завтра, а ти? — спитав тато своїм найпереможнішим, найвеселішим голосом.

— Звісно, і я так думаю, — відповіла мама, — але також думаю, що вона не вмре, якщо поїде кудись із нами цього літа. Вона вже стала зовсім як татусева доня якась.

— Минулого тижня вона їздила з тобою і Віллом на лялькову виставу в Бетел. Хіба ти мені сама не казала, що вона залишилася з Віллом, навіть купила йому морозива за свої гроші, поки ти ходила на аукціон?

— Для нашої Джессі то не була каторга, — відповіла Саллі ледь не похнюплено.

— Ти про що?

— Про те, що вона сходила на виставу, бо хотіла, і про Вілла подбала, бо хотіла.

Похмурість змінилася знайомішим тоном: роздратуванням. «Ну а як ти можеш розуміти, що я маю на увазі? — запитував той тон. — Як тобі це розуміти, якщо ти чоловік?»

Протягом останніх кількох років Джессі чула цю інтонацію в материному голосі дедалі частіше. Вона знала, що частково це через те, що, дорослішаючи, вона просто починає більше чути й бачити, однак також тому, що тепер мама використовує цей тон частіше. Джессі не могла зрозуміти, чому татів варіант логіки завжди змушує маму так злитися.

— А чого це раптом сам факт, що вона зробила щось, бо хотіла, тепер стає причиною для хвилювання? — запитав Том. — Або взагалі якимсь її тавром? Що будемо робити, якщо вона крім сімейної розвине також соціальну свідомість, Сал? Запхаємо її в притулок для неповнолітніх проституток?

— Не треба так зверхньо зі мною розмовляти. Ти чудово знаєш, що я мала на увазі.

— Нєа. Цього разу я загубився в комишах твого мовлення, дорогенька. Це ж наша відпустка мала б бути, пам’ятаєш? А я ніби як вважав, що коли люди у відпустці, то вони роблять те, що хочуть, з тими, з ким хочуть. Ну, мені здавалося, що вся ідея саме в цьому.

Джессі всміхнулася, знаючи, що вже все скінчилося, залишилося хіба трохи криків. Завтра вдень, коли почнеться затемнення, вона буде тут з татом, а не на вершині гори Вашингтон з какодишкою й рештою Сонцепоклонників із Дарк-Скор. Її батько був наче якийсь всесвітньовідомий гросмейстер, що переграв талановиту аматорку й тепер докінчує справу.

— Ти також міг би поїхати з нами, Томе. Тоді й Джессі погодилася б.

Оце цікавий аргумент. Джессі затамувала подих.

— Не можу, кохана. Мені має подзвонити Девід Адамс щодо портфеля «Брукінгз Фармасьютікалз». Дуже важлива справа… і дуже ризикова. На цьому етапі розбиратися з «Брукінгз» — це наче розбиратися з підривними капсулями. Але скажу тобі чесно: навіть якби я міг, то не впевнений, що поїхав би. Я не в захваті від Джилеттки, але її б витерпів. А от той підар Сліфорт…

— Томе, тихо!

— Та не нервуйся: Медді й Вілл унизу, а Джессі аж там на терасі — бачиш її?

У ту мить Джессі раптом стала впевнена, що батько точно знає про особливості акустики вітальні-їдальні. Він знає, що донька чує кожнісіньке слово цієї дискусії. Хоче, щоб вона почула кожне слово. По спині й ногах пробігся невеликий теплий дрож.

— Так і знала, що ти все зведеш до Діка Сліфорта! — голос матері звучав водночас люто й з інтересом, і від цього поєднання в Джессі закрутилася голова. Їй здавалося, що лише дорослі можуть поєднувати емоції такими ідіотськими комбінаціями: якби почуття були їжею, то в дорослих вони були б наче вкритий шоколадом стейк, товчена картопля зі шматочками ананаса, пластівці «Спешл Кей», посипані порошком чилі замість цукру. Джессі вважала, що бути дорослим — радше покарання, ніж досягнення. — Це вже реально нестерпно, Томе. Чоловік шість років тому спробував клеїтися до мене. П’яний був. У ті часи він завжди був п’яний, але вже взявся за розум. Поллі Берджерон казала мені, він ходить до «Анонімних» і…

— Прапор йому в руки, — сухо перебив батько. — Ми йому листівку з побажаннями відправимо чи відзнаку якусь вручимо, га, Саллі?

— Не хами. Ти чоловікові мало носа не зламав…

— Саме так. Коли заходиш на кухню, щоб налити собі ще випити, і бачиш якогось алконавта з канави, який тримає одну руку на сідниці твоєї дружини, а другу — спереду в неї на…

— Ясно, — напружено промовила мама, проте Джессі подумала, що це з якихось причин звучить мало не вдоволено. Усе дивасніше й дивасніше. — Тобі вже давно пора зрозуміти, що Дік Сліфорт — не демон із глибин, як і Джессі варто засвоїти, що Едрієнна Джилетт — просто самотня стара жінка, яка колись ляснула її по руці на садовій вечірці, жартома. Будь ласка, Томе, не починай біситися на мене. Я не кажу, що то був добрий жарт. Ні, не був. Я просто кажу, що Едрієнна цього не знала. Вона не мала злих намірів.