Джералдова гра

Джессі опустила очі й побачила, що її книжка в паперовій обкладинці мало не зігнута навиворіт. Як може її мама, що закінчила коледж Вассара cum laude[51] (що б це не означало), може бути настільки дурною? Відповідь здавалася Джессі чіткою: не може. Вона або краще знає, або відмовляється бачити правду, що все одно призводить до однакового вирішення, яку б відповідь тут не вибрати правильною: якщо доводиться вибирати між старою жінкою, з якою ви в літню пору сусідите, і власною донькою, Саллі Мейгут вибирає какодишку. Непогано, так?

«Якщо я татусева доня, то ось тому. І через інші подібні речі, які вона говорить. Тому, але я ніколи не зможу їй цього сказати, а вона самотужки не побачить. Хоч за міль­ярд років».

Джессі змусила себе розслабити хватку на книжці. Місіс Джилетт хотіла так вчинити, у цьому був злий намір, але батькові підозри, що вона вже не боїться тієї старої карги, мабуть, більш правдиві, ніж ні. А ще вона збирається будь-яким способом залишитися з татом, тож жодна материна муйня все одно не має значення, правда ж? Вона залишиться тут з татом, і їй не потрібно буде розбиратися зі старою какодишкою, і всі ці гарні речі відбудуться, бо…

— Бо він вступається за мене, — пробурмотіла Джессі.

Так. Отакий підсумок. Батько вступається за неї, а мати впирається проти неї.

Джессі бачила, як у присмерковому небі слабко світить вечірня зоря, і раптом усвідомила, що вона тут на терасі слухає, як вони кружляють навколо теми затемнення — і теми Джессі — вже майже сорок п’ять хвилин. Того вечора вона відкрила для себе невелику, але важливу реалію життя: час минає найшвидше, коли підслуховуєш розмови про себе.

Майже несвідомо вона підняла долоню й скрутила її в трубочку, ловлячи в імпровізований об’єктив цю зірку й надсилаючи їй давню як світ формулу: і хочу я, і прошу я[52]. Її бажання, що вже було на шляху до здійснення, полягало в тому, щоб їй дозволили залишитися завтра тут з татком. Залишитися попри все. Просто вони вдвох, які знають, як вступатись одне за одного, сидітимуть на терасі та їстимуть бургери «Затемнення» à deux… ніби стара подружня пара.

— Що стосується Діка Сліфорта, Томе, то потім він переді мною вибачився. Я не пам’ятаю, чи говорила тобі про це…

— Говорила, але я не пригадую, щоб він вибачився переді мною.

— Та він, мабуть, боявся, що ти йому макітру відіб’єш чи принаймні спробуєш це зробити, — відповіла Саллі знову тим тоном, що здавався Джессі таким химерним — ніби нервова суміш радості, доброго гумору й гніву. Джессі на мить замислилася, чи взагалі можливо так розмовляти і залишатися психічно здоровою, але швидко й рішуче розчавила ту думку. — І я ще дещо хотіла б сказати про Едрієнну Джилетт, перш ніж ми повністю закриємо цю тему…

— Вперед.

— Вона розповіла мені — у 1959-му, через два літа після тієї події, — що того року пережила клімакс. Не згадувала конкретно Джессі й ситуацію з печивом, але думаю, так вона намагалася попросити вибачення.

— Оу. — То було найпрохолодніше, найадвокатськіше «Оу» батька. — І хоч одна з вас, панянки, подумала передати цю інформацію Джессі… й пояснити їй, що це означає?

З боку матері — тиша. Джессі, яка наразі не дуже уявляла собі, що таке клімакс, опустила очі й побачила, що знову так сильно стиснула книжку, аж розігнула її, тож змусила себе послабити хватку.

— Ну або вибачитися? — Його тон був ніжний… пестливий… убивчий.

— Припини влаштовувати мені якісь допити! — вибухнула Саллі після ще однієї довгої, сповненої роздумів павзи. — Ти в себе вдома, а не в Частині другій Вищого суду, якщо раптом не помітив!

— Це ти порушила питання, а не я, — сказав він. — Я просто запитав…

— Ой, та як же мене дістало, що ти все перекручуєш, — сказала Саллі.

З тону Джессі зрозуміла, що мама або плаче, або от-от почне. Уперше, відколи вона себе пам’ятала, звук материного плачу не викликав у серці жодного співчуття, потреби побігти й заспокоїти (найпевніше, і самій розплакатися в процесі). Натомість дівчинка відчула чудернацьке холодне вдоволення.

— Ти засмучена, Саллі. Давай просто…

— Так, йокалемене, засмучена. Суперечки з чоловіком іноді дають такі наслідки, дивно, правда? Чи не найдивніша це річ, яку ти коли-небудь чув? І знаєш через що ми сваримося? Я підкажу, Томе. Не через Едрієнну Джилетт, не через Діка Сліфорта, навіть не через те затемнення завтрашнє. Ми сваримося через Джессі, через нашу доньку, яка новина, чи не так?

Вона засміялася крізь сльози. Щось сухо засичало: то Саллі шкрябнула сірником і підкурила.

— Правду ж кажуть: скрипуче колесо змащують найбільше. От саме така наша Джессі і є, правда? Скрипуче колесо. Все її не задовольняє, доки вона сама не отримає можливість нанести останні штрихи. Чужі плани їй вічно чимсь не підходять. Вічно шукає добро від добра.

Джессі з жахом почула в материному голосі щось дуже близьке до ненависті.

— Саллі…