Джералдова гра

«Ну давай, Джесс, — промовляє він шкірячись. — Не прикидайся, ніби ти не в курсі. Крім того, тобі ж сподобалося. Той перший раз ти так кінчила, що мало не вибухнула. І мені не соромно сказати, що це була найкраща їбля в моєму житті, настільки класна, що вона мені іноді сниться. А знаєш, чому було настільки класно? Бо тобі не потрібно було брати на себе жодної відповідальності. Майже всім жінкам більше подобається, коли чоловік повністю все бере на себе, — це достеменний факт жіночої психології. Ти кінчала, коли тато розбещував тебе, Джессі? Та сто пудів. Закладаюся, що кінчила так сильно, що мало не вибухнула. Може, культ­себешниці й сперечатимуться про це, але ж ми знаємо правду, так? Одні жінки здатні казати, що хочуть цього, а деякі потребують, щоб чоловік сказав їм, що вони цього хочуть. Ти — з других. Але це нормально, Джессі. Для цього й потрібні наручники. І це ніколи не були звичайні наручники. Це браслети кохання. Тому надінь їх, кохана. Надінь».

Вона задкує, трусячи головою, не знаючи, сміятися чи плакати. Тема нова, але риторика надто знайома. «Джералде, ці адвокатські штучки на мене не діють: я надто довго одружена з одним знавцем. Ми обоє знаємо, що з наруч­никами ніколи не йшлося про мене. Вони були для тебе… відверто кажучи, щоб ти міг трішки пробудити свого старого спитого олов’яного солдатика. Тому свою їбануту версію жіночої психології прибережи для когось іншого, окей?»

Джералд обізнано й бентежно всміхається. «Гарна спроба, мала. Не поцілила, але спроба офігенна. Найкращий захист — напад, так? Здається, я тебе цього навчив. Але неважливо. Зараз роби вибір. Або надінь браслети, або махни молотком і знову вбий мене».

Вона роззирається і з наближенням паніки й відчаю усвідомлює, що всі на Вілловій вечірці дивляться на її сутичку з цим голим (тобто в самих окулярах), ожирілим, сексуально збудженим чоловіком… і тут не лише її родина й друзі дитинства. Біля миски з пуншем стоїть місіс Гендерсон, яка буде її кураторкою на першому курсі коледжу, на патіо видно Боббі Гейґена, який поведе її на випуск­ний бал і потім трахне на задньому сидінні «олдсмобіля 88» його батька, а поруч із ним — білявка з пасторату «Ньюворт», та, яку батьки любили, але чийого брата ідолізували.

«Баррі, — думає Джессі. — Вона Олівія, а її брат — Баррі».

Білявка слухає Боббі Гейґена, але дивиться на Джессі зі спокійним, проте якимсь утомленим виразом обличчя. На ній светрик із крамбівським містером Натуральним[45], який поспішає кудись вулицею міста. У хмарці, що вилітає в містера Натурального з рота, слова: «В гріху добре, та в інцесті найкраще». Позаду Олівії Кендалл Вілсон, яка найме Джессі на першу вчительську роботу, відрізає шматочок шоколадного торта для місіс Пейдж, її викладачки гри на піаніно. Місіс Пейдж надзвичайно жвава як на жінку, що два роки тому померла від інсульту, збираючи яблука в садах Корріт в Альфреді.

Джессі думає: «Це не схоже на сон. Це схоже на втоплення. Усі, кого я будь-коли знала, ніби просто стоять під цим дивним, осяяним зорями денним небом і дивляться, як мій голий чоловік намагається закути мене в наручники, поки Марвін Ґей співає “Чи хоч хтось посвідчить”. Якщо щось мене і заспокоює, то лише одне: гірше стати вже не може».

А тоді стає. Починає сміятися місіс Ворц, її перша вчителька. До неї приєднується старий містер Кобб, що працював у них садівником, доки не пішов на пенсію в 1964 році. Тоді Медді, Рут і Олівія з потаврованими грудьми. Кендалл Вілсон і Боббі Гейґен аж згинаються від реготу й плескають одне одного по спині, ніби почули в місцевій голярні богиню брудних жартів. Мабуть, про непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди.

Джессі опускає погляд і бачить, що тепер і вона також гола. Відтінком помади під назвою «М’ятний ням-ням» на грудях у неї світяться осудливі слова «ТАТОВА ДОНЯ».

«Мені треба прокинутися, — думає вона. — Я з сорому помру, як не прокинуся».

Але вона не прокидається, принаймні одразу. Вона піднімає голову й бачить, що Джералдова обізнана й бентежна усмішка обернулася зяючою раною. Раптом між щелеп у нього вистромлюється покривавлена морда блудного собаки. Пес також шкіриться, а голова, що вилазить із-поміж його іклів, ніби в якійсь паскудній сцені пологів, належить батькові Джессі. Його очі, що завжди були ясно-блакитні, тепер вимученою сірістю тліють понад посмішкою. То очі Олівії, усвідомлює Джессі, а тоді усвідомлює ще дещо: безбарвний запах мінералів з озерної води, такий м’який, але такий жахливий, проник уже всюди.

«Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені, — підспівує її тато зсередини собачої пащі, яка всередині рота чоловіка. — Але я вірю, так, я вірю, що лише так можна любить її…»

Джессі відкидає молоток і з криком біжить. Коли проминає жахливу істоту з монструозною низкою складаних голів, Джералд їй на зап’ястку заклацує наручник.

«Спіймав! — тріумфально кричить він. — Спіймав, горда красуне моя!»