Джералдова гра

— Господи, мені треба встати, — промовила вона хрипким сиплим голосом, у якому заледве впізнала власний.

«І якого дідька це означає?» — подумала Джессі, і саме відповідь — абсолютно ніхера, дякую, дуже дякую — ­докінчила повертати її зі сну до свідомості. Вона не хотіла прокидатись, але здогадувалася, що краще прийняти думку про те, що вона таки не спить і потрібно з цим зробити якомога більше, наскільки це можливо й поки це можливо.

«І краще почати з пробудження долонь і рук. Це якщо вони взагалі прокинуться».

Джессі подивилася на праву руку, тоді повернула заіржавілу арматуру в шиї (яка завмерла лише наполовину) й глянула на ліву. З раптовим шоком вона зрозуміла, що дивиться на власні руки зовсім по-новому — наче то меблі на вітрині магазину. Вони взагалі ніяк не стосувалися Джессі Берлінґейм, і вона припускала, що в цьому насправді немає нічого дивного. Зрештою, вона ж зовсім їх не відчуває. Її тіло завершується трішки вище пахв.

Джессі спробувала підтягнутися вгору і з розпачем відкрила для себе, що заколот рук пішов далі, ніж вона очікувала. Вони не лише відмовилися рухати її. Вони відмовилися рухати себе. Накази мозку було цілком проігноровано. Джессі знову подивилася на них, і руки більше не здавалися їй меблями. Тепер вони скидалися на бліді обрізки м’яса, що висять на гаках, і Джессі хрипко скрикнула від страху та люті.

Але це неважливо. З руками нічого вдіяти не вдасться, принаймні поки що, а злість, страх чи їх поєднання ніяк не змінять ситуацію. А пальці? Якщо вдасться стиснути ними стовпчики ліжка, можливо…

…або й ні. Пальці були такі ж непридатні, як і руки. Після майже хвилини силкувань Джессі отримала лише один слабенький посмик правого великого пальця.

— О Боже, — вимовила вона скрегітливим, наче пил у тріщинах, голосом. У ньому вже не вчувалося гніву, лише страх.

Звісно, люди вмирають у нещасних випадках — за своє життя вона бачила в телевізійних новинах, мабуть, сотні чи навіть тисячі «смертельних відео». Мішки з трупами, які виносять з розтрощених машин чи підіймають із джунглів у ношах «Меді-Вак», ноги, що стирчать з-під похапцем накинутих ковдр, поки на тлі палає будівля, бліді свідки, заїкаючись, указують на калюжі липкої темної речовини в провулках чи на підлозі бару. Вона бачила закутане в біле тіло Джона Белуші, якого виносять із лос-анджелеського готелю «Шато Мармон». Бачила, як повітряний акробат Карл Валленда втрачає рівновагу, важко падає на канат, який він намагався пройти (його, здається, напнули між двома курортними готелями, пригадує вона), недовго тримається за нього, а тоді летить униз, назустріч смерті. Телевізійники повторювали це відео раз за разом, ніби заворожені ним. Тож Джессі знає, що люди вмирають у нещасних випадках, звісно ж, знає, але дотепер вона якось ніколи не усвідомлювала, що всередині тих людей були люди, такі ж, як вона, люди, які найменшого поняття не мали, що більше не з’їдять жодного чизбургера, не подивляться ще один раунд «Фінального ризику» (і, будь ласка, переконайтеся, що ваша відповідь має форму запитання), не зателефонують своїм найкращим друзям, щоб сказати, що вечір дріб’язкового покеру в четвер чи поїздка за покупками в суботу — це чудова ідея. Більше ніякого пива, ніяких поцілунків, а фантазія про секс на гамаку під час громовиці ніколи не стане реальністю, бо ти надто зайнятий, коли мертвий. Будь-якого ранку твій підйом з ліжка може стати останнім.

«Цього ранку слова “може” недостатньо, — подумала Джессі. — Думаю, тут більше підійде “напевно”. Будинок — наш гарненький тихенький будинок на озері — цілком імовірно, може з’явитися в п’ятничних чи суботніх новинах. Даґ Роу начепить те своє біле пальто, що я просто терпіти не можу, говоритиме в мікрофон і називатиме його “будинком, де померли відомий портлендський адвокат Джералд Берлінґейм і його дружина”. Тоді він передасть слово назад студії, Білл Ґрін розповість про новини спорту, і в цьому немає зовсім нічого нездорового, Джессі, це не скигління Господиньки й не тиради Рут. Це…»

Але Джессі розуміла. Це правда. Це просто маленький дурненький нещасний випадок, із тих, читаючи про які в газеті за сніданком, хитаєш головою, кажеш: «Коханий, слухай», — і читаєш своєму чоловікові, поки він їсть грейп­фрут. Просто дурний випадок, але цього разу він відбувається з нею. Постійне наполягання розуму, мовляв, це помилка, було зрозумілим, але недоречним. Немає якогось Департаменту скарг, де Джессі могла б пояснити, що наручники — це Джералдова ідея, тож буде чесно, якщо її відпустять. Якщо якось і можна виправити цю помилку, то на це здатна лише вона сама.

Джессі прокашлялася, заплющила очі й заговорила в стелю.