Джералдова гра

«Білл викличе поліцію, вони приїдуть із групою судмед­експертів і окружним коронером. Стоятимуть навколо ліжка, куритимуть сигари (Даґ Роу, безумовно в тому гидотному білому пальті, стоятиме зовні зі знімальною групою, ну звичайно), а коли коронер стягне ковдру, то скривляться. Так, думаю, навіть найбільш товстошкірі з них трішки зіщуляться, а деякі навіть вийдуть з кімнати. Колєґи пізніше з них через це насміхатимуться. А ті, хто залишиться, киватимуть і говоритимуть один одному, що людина на ліжку померла в муках. “Варто лише глянути на неї, щоб це зрозуміти”, — казатимуть вони. Але вони й половини не знатимуть. Не відатимуть, що насправді твої очі вибалушені, а рот завмер у крику через те, що ти побачила наприкінці. Що побачила в темряві. Може, батько і став тобі першим коханцем, Джессі, але останнім буде чужинець із видовженим білим обличчям і дорожнім чемоданом, пошитим з людської шкіри».

— Будь ласка, ти не можеш замовкнути? — простогнала Джессі. — Більше ніяких голосів, прошу, не треба жодних голосів.

Але цей голос не припиняв. Він узагалі не зважав на неї. Він провадив і провадив, шепотів їй прямо в голову звідкись із глибини стовбура мозку. Слухати його було наче тобі по обличчі тягають туди-сюди прослизлий від багна шматок шовку.

«Тебе повезуть в Оґасту, і патологоанатом штату розріже тебе, щоб дослідити нутрощі. Таке правило у випадку смерті без свідків або такої, що викликає запитання, а твоя підпадає під обидві категорії. Він глипне на залишки твоєї останньої трапези — “субмарини” з салямі й сиром з “Аматос” в Ґоргемі — й візьме маленьку пробу мозку, щоб роздивитися під мікроскопом, і зрештою назве це смертю внаслідок нещасного випадку. “Пані з паном грали в зазвичай невинну гру, — скаже він, — однак чоловікові вистачило нахабства в критичний момент отримати серцевий напад, а жінка залишилась і… ну, краще не заглиблюватися в деталі. Краще навіть не роздумувати про це більше, ніж є пряма необхідність. Достатньо буде сказати, що пані померла в муках: варто лише глянути на неї, і це стане зрозуміло”. Отак усе це розігруватиметься, Джесс. Може, хтось і помітить відсутність твоєї обручки, але довго її не шукатимуть. І так само патологоанатом не помітить, що бракує однієї з твоїх кісток — якоїсь неважливої, скажімо, третьої фаланги десь на правій нозі. Але ми ж про це знатимемо, Джессі, правда? По факту, ми вже це знаємо. Ми знатимемо, хто це все забрав. Галактичний чужинець. Космічний ковбой. Ми знатимемо…»

Джессі шарпнула головою назад об узголів’я з силою, що принесла їй перед очі косяк великих білих рибин. Було боляче, страшенно боляче, але голос у голові затнувся, наче радіо від зникнення електроенергії, і це того вартувало.

— Отак, — сказала вона. — А якщо хтось знову почне, я повторю. І я не жартую. Мені набридло слухати…

Тепер це вже був її власний голос, що по-товариськи говорив собі в порожню кімнату. Він також припинився, наче радіо від зникнення електроенергії. Коли цятки перед очима почали блякнути, Джессі побачила, як промені ранкового сонця відбиваються від якогось об’єкта, що лежав десь за вісімнадцять дюймів від Джералдової витягнутої руки. То був маленький білий предмет із тонкою золотою ниткою, закрученою навколо центру, від чого він скидався на символ інь-ян. Спершу Джессі подумала, що то перстень, але насправді предмет був замалий. Не перстень, а сережка з перлиною. Вона впала на підлогу, коли гість перебирав уміст чемодану, хизуючись перед Джессі.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні, це неможливо.

Але ось же вона, виблискує під ранковим сонцем, настільки ж реальна, як і мрець, що мало не вказує на неї: сережка з перлиною, делікатно виблискує золотом.

«Це моя! Вона випала зі шкатулки з прикрасами й лежить тут ще з літа, я просто лише тепер помітила!»

От тільки в неї була лише одна пара сережок із перлинами, але в них немає золотих вставок, і вони взагалі в Портленді.

От тільки чоловік від «Скіпа» приходив через тиждень після Дня праці, щоб напастувати підлогу, тому якби там і лежала сережка, він би підняв її й поклав або на комод, або у власну кишеню.

От тільки є ще дещо.

«Ні, нема. Нема, і ти не смієш навіть сказати, ніби щось є».

Воно було одразу за самотньою сережкою.

«Навіть якщо так, я на це не дивитимуся».

От тільки вона не могла не дивитися на це. Очі самовільно проминули сережку й зупинилися на підлозі прямо всередині одвірка, що вів у коридор. Там була дрібна плямка висохлої крові, але її увагу привернула не кров. Та кров — Джералдова. Кров — то нормально. Її ж турбував слід від ноги біля плямки.

«Якщо там і є слід, то він там був раніше!»

Хоч як сильно Джессі хотіла в це вірити, сліду раніше там не було. Учора на підлозі не було жодної навіть найменшої потертості, а сліду — й поготів. І той, на який вона дивиться, точно не залишила вона сама чи Джералд. То був відбиток засохлого болота у формі підошви. Болота, мабуть, із зарослої стежки, що звивалася вздовж берега озера десь милю, доки не втікала назад у ліс, на південь, до Моттона.