Джералдова гра

Тоді і страх, і дедалі сильніше відчуття тепла й тиску в пораненій руці сховалися від нової судоми, яка врізалася їй у бік, ніби грозовий фронт. Спазм безжально вгризся, намагаючись вибити Джессі з її покрученої пози, але жінка зі страхом і люттю відбилася. Зараз не можна рухатися. Бо якщо поворухнеться, майже напевне скине на підлогу свій імпровізований різак.

— Ні, не можна тобі, — процідила вона крізь зціплені зуби. — Ні, мудачило, не можна — вшивайся з Доджа[68].

Вона міцно тримала себе в попередній позі, стараючись не тиснути сильніше на крихке скляне лезо, щоб не збити його й не докінчувати роботу менш зручним інструментом. Але якщо судома перелізе з боку на праву руку, як вона й намагається, то…

— Ні, — простогнала вона. — Іди геть, чуєш мене? Забирайся звідси нахуй!

Джессі чекала, хоч і усвідомлювала, що не може собі цього дозволити, але знала, що більше нічого не здатна вдіяти. Вона чекала й слухала, як її життєдайна кров капотить на підлогу з низу полиці. Бачила, як кров струмочками стікає з полиці. У деяких ручаях виблискували дрібні іскорки скла. Вона почала почуватися жертвою в якомусь слешері.

«Не можна більше чекати, Джессі! — гаркнула Рут. — У тебе вже часу нема!»

«Насправді в мене нема удачі, але, йоб вашу мать, мені її завжди дуже бракувало», — відповіла вона Рут.

У ту мить вона або відчула, як судома трохи ослабла, або обдурила себе такою думкою. Джессі обернула руку всередині браслета, скрикнувши від болю, коли судома вп’ялася знову, занурюючись кігтями їй у діафрагму, щоб заново розпалити її. Але Джессі все одно рухалась і тепер насадила на скло тильний бік зап’ястка. М’яка внутрішня частина обернулася вгору, і Джессі вражено спостерігала, як глибокий розрив на «браслеті фортуни» роззявив чорно-червоний рот і ніби розсміявся з неї. Джессі загнала скло в тильний бік долоні настільки глибоко, наскільки могла, продовжуючи боротись із судомою в діафрагмі й нижній частині грудей, а тоді смикнула долонею на себе, тонким серпанком розбризкуючи кров собі на чоло, щоки й перенісся. Відбитий шмат скла, яким вона проводила цю рудиментарну операцію, злетів на підлогу, де той піксі-ятаган і розбився. Джессі вже про нього не думала, це скло свою роботу виконало. А тим часом залишився ще крок, ще одна перевірка: чи продовжить браслет ревниво тримати її, чи плоть і кров зрештою зможуть спільними зусиллями змусити його відпустити.

Судома в боці щипнула востаннє й почала слабнути. Джессі звернула на її відхід уваги не більше, ніж на втрату свого примітивного скляного скальпеля. Вона відчувала силу власного зосередження — розум горів ним, ніби смоло­скип, укритий сосновою живицею, — і все воно було націлене на її праву руку. Джессі піднесла долоню, роздивилася її під золотавим післяполудневим сяйвом. Пальці були густо вимащені кров’якою. Передпліччя ніби покрили патьоками яскраво-червоної латексної фарби. Наручник лише трішки випинався формою, що виділялася на тлі загальної кривавості, тож Джессі зрозуміла, що кращої нагоди вже не буде. Вона випрямила руку й потягла її вниз, як уже робила двічі. Браслет ковзнув… ще трохи… і знову застряг. Його знову зупинив непохитний кістковий випин під великим пальцем.

— Ні! — закричала вона й смикнула сильніше. — Я не вмиратиму так! Чуєш мене? Я ТАК НЕ ВМИРАТИМУ!

Наручник в’ївся глибоко, і якусь мить Джессі була до огиди певна, що він уже ні на міліметр не посунеться, що наступний його рух буде тоді, коли якийсь коп із закушеною сигарою відімкне його й зніме з трупа. Вона не може його посунути, жодна земна сила не здатна його посунути, ні правителі небесні, ні владики пекельні не здатні його посунути.

Тоді на тильному боці долоні виникло відчуття, ніби удар блискавиці, і наручник смикнувся трішки вгору. Спинився, тоді продовжив рух. Разом із рухом металу те гаряче електричне пощипування також почало розходитися долонею, швидко перетворилося на темний вогонь, що спочатку поширився навколо, наче браслет, а тоді вкусив плоть батальйоном червоних мурах.

Наручник рухався, бо рухалася шкіра, яку він охоплював, сунучись, наче якийсь важкий предмет на килимку, якщо почати той килимок смикати. Рваний круглий надріз, який Джессі зробила собі навколо зап’ястка, поширшав, тягнучи вологі волокна сухожиль через прогалину і створюючи таким чином червоний браслет. Шкіра ззаду на долоні почала морщитися й збігатися перед металом, і тепер Джессі згадала, як виглядало покривало, коли вона зсунула його до підніжжя ліжка, педалюючи ногами.

«Я здираю шкіру собі з долоні, — подумала вона. — Господи Ісусе, здираю шкіру, ніби апельсин чищу».

— Пусти! — закричала Джессі на наручник, зненацька озвірівши поза всіма межами. На ту мить вона вважала метал живою істотою, що вчепилася в неї безліччю зубів, ніби мінога чи скажений горностай. — Просто відпусти мене!