Джералдова гра

Наручник зсунувся набагато далі, ніж під час попередніх спроб вислизнути з нього, але все одно тримався, вперто відмовляючись віддавати останню чверть (чи тепер, напевно, лише одну восьму) дюйма. Тьмяний, вимазаний кров’ю метал тепер лежав упоперек долоні, з якої було частково здерто шкіру, оголюючи блискучу сітчасту структу­ру сухожиль кольору свіжих слив. Тильний бік долоні нагадував індичу ніжку, з якої зняли хрумку шкірку. Постійний тиск униз, який вона застосовувала, ще ширше розтягнув рану на внутрішньому боці зап’ястка, утворивши вкриту сукровицею розколину. Джессі задумалася, чи не відірве собі взагалі всю долоню в цій останній спробі звільнитися. І тут наручник, який досі потрошки рухався — принаймні їй так здавалося, — знову спинився. І цього разу намертво.

«Джессі, ну звісно, він застряг! — крикнула Періжечок. — Ти глянь на шкіру! Вона ж зовсім зібгалася там! Якби ж тобі вдалося випрямити її…»

Джессі вистрелила рукою вперед, накидаючи наручник назад на зап’ясток. Тоді, перш ніж рука взагалі подумала про те, щоб спазмувати, Джессі знову потягла вниз, докладаючи останню краплю залишкової сили. Долоню охопила хвиля болю, коли метал пройшовся по м’ясу між зап’ястком і долонею. Уся відтягнута шкіра вільно зібралася там, на діагоналі між основами мізинця і великого пальця.

На мить відірвана маса шкіри стримувала наручник, а тоді з ледь чутним хлюпанням скотилася під метал. Залишилося подолати той останній кістковий виступ, але й цього вистачало, щоб зупинити її прогрес. Джессі потягла сильніше. Нічого не змінилося.

«Усе, — подумала вона. — Усе, фатить з мене».

І тут, коли Джессі вже збиралася розслабити зболену руку, наручник прослизнув через невеличкий випин, який так довго його стримував, злетів їй з кінчиків пальців і брязнув об стовпчик ліжка. Це сталося настільки швидко, що Джессі спершу й не зрозуміла, що це сталося. Рука вже не була схожа на інструмент, яким зазвичай послуговуються люди, але це була її рука, і вона була вільна.

Вільна.

Джессі перевела погляд з порожнього, закаляного кров’ю наручника на пошматовану долоню, а обличчя повільно просяяло від усвідомлення. «Схожа на пташку, що залетіла в якийсь фабричний механізм, а тоді він виплюнув її з іншого кінця, — подумала вона, — але наручника на ній уже нема. Дійсно нема».

— Не вірю, — харкнула вона. — Просто. Блядь. Не. Вірю.

«Не зважай, Джессі. Поспішай».

Вона стрепенулася, ніби її щойно розтрусили з дрімоти. Поспішати? Саме так. Джессі не знала, скільки крові втратила, — пінта здавалася досить імовірною здогадкою, судячи з просяклого матраца й ручайків, що збігали і скрапували по дошках узголів’я, — але знала, що як втратить іще, то знепритомніє, а подорож із непритомності до смерті буде короткою, наче поромна переправа через вузьку річку.

«І не мрій, — подумала вона. Думки прозвучали знову тим твердим, як криця, голосом, але цього разу він належав лише їй і більше нікому, від чого Джессі втішилася. — Я через усю цю херню срану пройшла не для того, щоб дати дуба тут на підлозі. Паперів я не бачила, але впевнена, що в мене в контракті такого нема».

«Це все дуже добре, але твої ноги…»

Нагадування було зайве. Джессі не стояла на своїх лапах понад добу, і, попри зусилля тримати їх у тонусі, ймовірно, значною помилкою буде надто на них розраховувати, принаймні спочатку. Їх може зсудомити, вони можуть підломитися під нею, або і те, й те. Але попереджена — озброєна… чи як там у народі кажуть. Звісно, впродовж життя вона отримала багато схожих порад (найчастіше приписаних таємничій усюдисущій групі, відомій під назвою «народ»), але побачене в «Лінії вогню»[69] чи прочитане в «Рідерз Дайджест» не підготувало Джессі до того, що вона щойно втнула. Та все одно, вона буде максимально обережною. Проте Джессі припускала, що в цьому аспекті свобода дій у неї не надто широка.

Вона перекотилася ліворуч, волочачи праву руку за собою, наче хвостик повітряного змія чи іржаву вихлопну трубу старого автомобіля. Єдина частина тієї кінцівки, яка відчувалася цілком живою, — це тильний бік долоні, де палали й пекли оголені в’язки сухожиль. Біль був страшний, а відчуття, ніби права рука вимагає розлучення з рештою тіла, лише погіршувало ситуацію, але все це загубилося в напливі надії й тріумфу. Джессі відчула майже божественну радість від можливості перекочуватися по ліжку без обмежень від наручника на зап’ястку. Знову схопила судома, врізаючись у низ тулуба, ніби робочий кінець «льюїсвільського слаґера»[70], але Джессі це проігнорувала. Вона це відчуття радістю назвала? Ой, заслабке слово. То був екстаз. Абсолютний, максимальний екста…

«Джессі! Кінець ліжка! Джессі, зупинись!»

Це не було схоже на край ліжка. Радше на край світу зі старих мап доколумбівських часів. «Далі будуть монстри й змії, — подумала вона. — Не кажучи вже про зламаний лівий зап’ясток. Джесс, спинися!»