Джералдова гра

Ніс не чухався, але Джессі дивилася на зім’яту змію Джералдової краватки, яка так і була зав’язана у вузол. Останнє — це така деталь, якою не можуть похвалитися навіть найреалістичніші сни. Біля червоної краватки лежали два ключики з круглою шийкою, цілком однакові. Ключі від наручників.

Джессі підняла праву руку й критичним поглядом роздивилася її. Мізинець і підмізинний палець продовжували мляво висіти. Вона на мить задумалася, якої шкоди завдала нервам долоні, але відкинула цю думку. Пізніше це, може, і буде важливо, як і певні інші речі, що їх вона відкинула на час цього виснажливого проходу по полю в четвертій чверті, — але наразі ушкодження нервів правої долоні було для неї не важливішим, ніж ціна на ф’ючерси свинячої підчеревини в Омасі. Важливим наразі було те, що три інші пальці тієї руки ще реагують на мозкові імпульси. Трохи трусяться, ніби від шоку через раптову втрату сусідів усього свого життя, але все одно реагують.

Джессі нахилила голову й заговорила до них:

— Припиніть. Потім, як захочете, можете труситися скільки вам завгодно як скажені, але зараз допоможіть мені. Мусите допомогти.

Так. Тому що думка про те, що вона впустить ключі або скине їх із комода після того, як зайшла так далеко… вона була немислима. Джессі втупилася собі в пальці. Тремтіти до кінця вони не припинили, але поки вона дивилася, їхній тремор стих до ледь видимого бриніння.

— Окей, — м’яко промовила вона. — Не знаю, чи досить цього, але зараз перевіримо.

Принаймні ключі однакові, що дає їй дві спроби. Їй зовсім не здалося дивним, що Джералд приніс обидва. Його важко було б назвати неметодичним. Як він частенько говорив, планування з урахуванням імовірностей — ось різниця між тим, щоб робити щось добре і робити це чудово. Єдина ймовірність, якої він цього разу не врахував, — серцевий напад і удар, який його і спровокував. У результаті Джералд виявився ні добрим, ні чудовим, а просто мертвим.

— Пса нагодував, — буркнула Джессі, знову без поняття, що говорить уголос. — Колись Джералд успіх мав, та зрештою лиш пса нагодував. Правильно, Рут? Періжечку, правильно?

Джессі взяла кінчиками великого й указівного пальців розпеченої долоні один із ключиків (коли вона торкнулася металу, з’явилося відчуття, що все це просто сон), підняла його, роздивилася, тоді глянула на наручник, що охоплював лівий зап’ясток. Замок був дірочкою, вибитою збоку. Джессі він здався дверним замком заднього виходу в маєтку багатіїв. Щоб відімкнути, потрібно просто вставити порожнє дуло ключа в замок, доки не клацне, а тоді повернути його.

Вона опустила ключ у бік замка, але перш ніж запхала шийку, у голові прокотилася ще одна хвиля того особливого затьмаморочення. Джессі хитнулася на ногах і знову згадала Карла Валленду. Рука знову задрижала.

— Припини! — люто ревнула вона й відчайдушно тицьнула ключем у замок. — Прип…

Ключ промахнувся, влетів у сталь поруч із замком і прокрутився в лискучих від крові пальцях. Джессі ще якусь секунду втримувала його, а тоді ключ порснув їй з руки — хтось би сказав, висковзнувся — і впав на підлогу. Тепер був лише один ключ, і якщо вона його втратить…

«Не втратиш, — сказала Періжечок. — Клянуся, не втратиш. Просто роби що мусиш, поки не втратила сміливість».

Вона зігнула й розігнула праву руку, а тоді піднесла пальці до обличчя. Уважно подивилася на них. Тремтіння знову слабшало, не настільки, як їй потрібно, але Джессі вже не могла чекати. Вона боялася, що відключиться, якщо гаятиметься ще довше.

Джессі потяглася ледве тремтячою рукою і під час першої спроби взяти другий і останній ключ ледве не зіштовх­нула його з комода. То через оніміння — кляте оніміння, що ніяк не хотіло облишити пальці. Вона глибоко вдихнула, затамувала подих, наперекір болю й свіжому потоку крові стиснула долоню в кулак, після чого з довгим свистячим звуком видихнула повітря з легень. Їй стало трохи краще. Цього разу Джессі притиснула голівку ключа вказівним пальцем й потягла його до краю комода, не намагалась одразу підняти. Вона спинилася лише тоді, коли ключ стирчав над краєм.

«А як упаде, Джессі? — простогнала Господинька. — А якщо і цей у тебе впаде?»

— Господине, заткнися, — промовила Джессі й великим пальцем підтримала ключ знизу.

Тоді, намагаючись зовсім не думати про те, що з нею буде, якщо це піде шкереберть, вона підняла ключ і піднесла до наручника. Минуло кілька паршивих секунд, коли вона не могла вирівняти тремтячу шийку ключа із замком, і кілька ще паршивіших, коли замок у неї в очах подвоївся… а тоді почетверився. Джессі міцно склепила очі, ще раз глибоко вдихнула й розплющила їх. Тепер вона бачила перед собою лише один замок, у який всунула ключ, поки очі не влаштували ще якихось вихилясів.

— Добре, — видихнула вона. — Тепер дивимося.