Джералдова гра

Нога на щось наштовхнулася. Джессі опустила очі й побачила, що зіткнулася з Джералдовим пухким правим плечем. Кров капотіла йому на груди та обличчя. Одна крапля вцілила у витріщене блакитне око. Вона не відчувала до нього жалю, не відчувала до нього ненависті, не відчувала до нього любові. Лише якийсь страх і огиду до самої себе через те, що всі відчуття, якими вона з роками себе напов­нила, — так звані виховані почуття, що складають основу будь-якої мильної опери, ток-шоу чи радіопрограми телефонних дзвінків, — насправді настільки неглибокі порівняно з інстинктом виживання, який виявився (принаймні в її випадку) владним і брутально наполегливим, наче ківш бульдозера. Але так уже сталось, і Джессі припускала, що якби Арсеніо[71] чи Опра коли-небудь опинилися в такій ситуації, то вчинили б точнісінько як вона.

— З дороги, Джералде, — сказала вона й буцнула його (заперечуючи неймовірне задоволення, яке виникло й переповнило її).

Джералд рухатись відмовився. Здавалося, хімічні зміни, що були частиною його гниття, приліпили тіло до підлоги. Понад роздутим животом здійнялися шумні й потривожені мухи. Оце й усе.

— Ну й похуй, — сказала Джессі.

Вона продовжила пхати ліжко. Правою ногою їй вдалося переступити через чоловіка, але ліва опустилася прямісінько йому на живіт. Тиск призвів до моторошного дзижчання в нього в горлі й виштовхнув із роззявленого рота маленьку, проте гидотну хмарку газу.

— Джералде, як негарно, — пробурмотіла вона і облишила труп, не вділивши й погляду.

Зараз Джессі дивилася на комод. На комод із ключами.

Тільки-но вона проминула Джералда, потривожені мухи знову збилися в ковдру й продовжили свою діяльність. Зрештою, їм же стільки всього треба зробити, і так мало часу на це.

32

Найбільше Джессі боялася, що ноги ліжка зачепляться чи то за двері ванної, чи то за дальній кут кімнати, від чого доведеться возитися вперед-назад, ніби вона намагається ввіпхнути велику машину в замале місце для паркування. У результаті ж правобічна дуга, яку ліжко описало по кімнаті, була майже ідеальна. Довелося лише трішки скори­гувати рух на середині шляху, потягти свій кінець ліжка трішки далі ліворуч, щоб переконатися, що інший кінець прочистить шлях до комода. Саме коли вона це робила — опустивши голову, вистромивши сідниці та обома руками міцно тримаючись за стовпці, — Джессі відчула перший напад запаморочення… але, лежачи, обіпершись усією вагою на стовпець, наче жінка, настільки втомлена й п’яна, що триматися на ногах може лише вдаючи, ніби щока до щоки танцює з кавалером, Джессі подумала, що, мабуть, доречнішим словом на позначення цього стану буде затьмаморочення. Домінувало відчуття втрати — не лише думок і волі, а й вхідних сенсорних сигналів. На одну розгублену мить вона була переконана, що час зненацька шарпнувся, виштовхнувши її в якесь місце, ні Дарк-Скор, ні Кашвакамак, а щось зовсім інше, радше схоже на океан, аніж на озеро. Пахло вже не устрицями й монетками, а морською сіллю. Знову був день затемнення — єдина схожість. Джессі забігла в кущі ожини, щоб утекти від якогось іншого чоловіка, іншого тата, який хотів не просто спустити їй ззаду на трусики своє молочко. А тепер він на дні криниці.

Дежавю залило її, наче дивна вода.

«О Господи, що це таке?» — подумала вона, але відповіді не було, лише знову той бентежний образ, про який вона й не згадувала, відколи в день затемнення повернулася в завішену простирадлами спальню, щоб переодягнутися: худа жінка в кáпоті, з темним волоссям, зібраним у ґульку, а поруч — купка білої тканини.

«Воу, — подумала Джессі, стискаючи стовпчик ліжка побатованою правицею й відчайдушно намагаючись не впасти. — Тримайся, Джессі, просто тримайся. Не зважай на ту жінку, не зважай на запах, не зважай на темряву. Тримайся, і темрява відійде».

Вона трималась, і темрява відійшла. Образ кістлявої жінки, що стоїть навколішках біля комбінації й дивиться на пробиту в старих дошках дірку, зник першим, а далі зблякла й темрява. У спальні знову посвітлішало, і вона поступово повернула собі осінню барву п’ятої вечора. Джессі побачила, як у променях, що тягнуться з вікон із боку озера, танцюють порошинки, побачила тіні власних ніг, витягнуті на підлозі. На колінах тіні ламались, і решта підіймалася стіною. Темрява відступила, проте залишила високе й приємне дзижчання у вухах. Глянувши на власні стопи, вона побачила, що вони також у крові. Вона ходила в ній, залишала в ній сліди.

«Джессі, у тебе спливає час».

Вона знала.

Джессі знов опустила груди на узголів’я. Цього разу зрушити ліжко було важче, але зрештою вдалося. За дві хвилини вона стояла біля комода, на який так довго й безнадійно дивилася з іншого боку кімнати. Кутики губ сіпнулися в ледь помітній сухій усмішці. «Я ніби все життя мрія­ла побачити чорні піски Кони й не можу повірити, що нарешті стою на них, — подумала вона. — Здається, ніби це просто ще один сон, лише трішки реальніший, ніж більшість, бо в ньому чухається ніс».