Джералдова гра

А тут – просто тут, на підлозі, у полі зору! – лежать цілі гори свіжого м’яса, жиру й кісток, наповнених солодким мозком. Наче дарунок від Бога Бродячих Псів.

Колишній улюбленець Кетрін Сатлін продовжив наближатися до трупа Джералда Берлінґейма.

8

«Цього не станеться, – переконувала себе Джессі. – У жодному разі, просто розслабся».

Вона твердила це собі, аж доки передню половину тіла собаки не прикрила ліва частина ліжка. Хвіст захитався швидко як ніколи, а тоді з’явився звук, який вона впізнала, – звук, із яким собака п’є воду з калюжі в спекотну літню пору. От тільки це було не зовсім так. Звук був якийсь жорсткіший, пес не стільки хлебтав, скільки облизував. Джессі вирячилася на невтомний хвіст, і раптом розум підігнав їй картинку з тим, що через кут ліжка було приховано від очей. Цей бездомний приблуда з поцяткованою реп’яхами, збитою в ковтяки шерстю й настороженими очима облизує кров з ріденького волосся її чоловіка.

– НІ! – Джессі підняла сідниці над ліжком і хвицнула ногами ліворуч. – ЗАБЕРИСЯ ВІД НЬОГО! ГЕТЬ!

Вона смикнулася й п’ятою провела по випуклостях собачого хребта. Пес одразу ж відскочив і підвів морду. Очі були розплющені так широко, аж виднілися тоненькі кружальця більм. Зуби розімкнулись, і в дедалі слабшому пополудневому світлі тонкі, наче павутина, ниточки слини, що розтягнулися між верхніми і нижніми різцями, здавалися сухозлотницею. Собака кинувся на її босу ногу. Джессі відсмикнула її й скрикнула, відчувши, як гарячий собачий віддих обдає шкіру, але врятувала пальці. Вона підібгала ноги під себе, не усвідомлюючи, що робить, не чуючи розлюченого крику м’язів у перенапружених плечах, не відчуваючи, як у своїх кістяних сумках неохоче обертаються суглоби.

Собака ще трохи подивився на неї, не припиняючи гарчати, погрожуючи їй очима. «Давайте, пані, порозуміємося, – говорили ті очі. – Ви робіть своє, а я – своє. Отаке порозуміння. Вам нормально? Краще, щоб нормально, бо якщо ви спробуєте мені завадити, я вам влаштую. Окрім того, він мертвий – ви це знаєте так само, як і я, то чому ж він має псуватися намарно, коли я голодую? Ви б так само зробили. Сумніваюся, що ви так мислите зараз, але мені здається, невдовзі в цьому питанні також пристанете на мою позицію, ще й раніше, ніж думаєте».

– ГЕТЬ! – закричала Джессі.

Тепер вона сиділа на п’ятах з розведеними руками і як ніколи скидалася на Фей Рей на жертовному вівтарі в джунглях. Її постава – голова піднята, груди випнуті, плечі відтягнуті назад настільки, що побіліли від напруження, глибокі трикутні заглибини з тінями в основі шиї – була як у неймовірно привабливої моделі пін-ап з чоловічого журналу. Бракувало, проте, незмінних надутих у виразі хтивого запрошення губок. Наразі її обличчя нагадувало радше обличчя людини, яка стоїть на кордоні між країною нормальних і країною божевільних.

– ГЕТЬ ЗВІДСИ!

Ще якийсь час собака дивився на Джессі й гарчав. Тоді, коли, очевидно, впевнився, що удар не повториться, облишив її й знову опустив голову. Цього разу він не хлебтав і не лизав. Натомість Джессі почула гучне прицмокування. Це нагадало їй про поцілунки, які брат Вілл з ентузіазмом заліплював на щоку бабусі Джоан, коли вони приїжджали гостювати.

Гарчання ще кілька секунд тривало, але зараз воно було якось дивно приглушеним, ніби собаці на голову накинули наволочку. З нової, сидячої пози, коли волосся ледь не зачіпало низ полиці над головою, Джессі бачила Джералдові товсті ступні, а також праву руку. Ступня смикалася туди-сюди, ніби Джералд трішки пританцьовує під якусь енергійну музику – «Ще одне літо» від «Рейнмейкерз», наприклад.

З нової точки огляду Джессі змогла роздивитися собаку краще. Тепер його тіло було видно аж до того місця, де починалася шия. Джессі змогла б також побачити й голову, якби та була піднята. Але ні. Собака опустив морду й міцно вперся задніми лапами. Раптом пролунав глухий рваний звук – сопливий звук, ніби намагається прокашлятися людина з серйозною застудою. Джессі простогнала:

– Припини… ну будь ласка, можеш припинити?

Собака не звертав уваги. Колись він сидів і просив недоїдки зі столу, і тоді його очі наче сміялись, весь писок ніби всміхався, але ті дні, як і його колишнє ім’я, давно минули й забулися. Тепер є тепер, і все є так, як є. У виживанні немає місця для ввічливості й виправдовування. Він не їв уже два дні, тут є харч, і хоча тут є й господиня, яка не хоче, щоб він цей харч брав собі (дні, коли господарі сміялися, гладили його по голові, називали «ГАРНИМ ПСОМ» і частували за невеличкий репертуар трюків, давно минули), ступні в неї маленькі й м’які, а не тверді й болючі, а в голосі чується безсилля.

Гарчання колишнього Принца перетворилися на приглушені хекання від зусиль, і Джессі дивилася, як разом із Джералдовою стопою почала витанцьовувати й решта тіла, спершу просто смикаючись із боку в бік, а тоді по-справжньому ковзаючи, так, наче він цілком пройнявся ґрувом, хоч і мертвий.