Джералдова гра

Джессі стиснула пальці на круглому краю, намацавши дві заглибинки – для паркування цигарок. Вона обхопила попільницю, потягла руку якомога далі назад, а тоді смикнула нею вперед. Їй пощастило, тож вона опустила зап’ясток одразу, як ланцюг наручників різко застопорив інерцію ходу, наче висококласний пітчер, що подає кручений м’яч. Усе це було на чистому імпульсі, снаряд, який вона шукала й знайшла, полетів ще до того, як Джессі встигла запевнити себе в невдачі кидка, обдумавши ймовірність того, що жінка, яка після дворічного курсу з фізкультури в коледжі отримала D за стрільбу з лука вільним стилем, реально може поцілити в собаку попільницею, особливо якщо собака на відстані п’ятнадцяти футів, а рука, що кидає, прикута до стовпчика ліжка.

Та вона таки поцілила. Попільничка в польоті один раз перевернулася, на мент продемонструвавши гасло «Альфа-Гамма-Ро». Джессі зі свого місця прочитати його не змогла, проте й не потребувала цього. Там навколо факела викарбувано латинські слова, що означають служіння, ріст і сміливість. Попільничка вже переверталася вдруге, але не встигла, оскільки врізалася в напружені й кістляві собачі плечі.

Пес дзявкнув від подиву й болю, і Джессі відчула мить жорстокого примітивного тріумфу. Рот роззявився у виразі, що здавався усмішкою, але виглядав як вереск. Вона несамовито завила, вигинаючи дугою спину й випрямляючи ноги. Біль у плечах знову забувся, хоча хрящі витягувались, а суглоби, які вже давно забули про гнучкість двадцятиоднорічного віку, були доведені ледь не до вивиху. Усе це вона відчує пізніше – кожний рух, кожний посмик і вигин, – а наразі Джессі нетямилася від задоволення з успіху свого кидка й відчувала, що, бодай якимсь чином не виразивши свою тріумфальну несамовитість, вона просто вибухне. Вона забарабанила ногами по покривалу й затрусила тілом у різні боки, розкидаючи пітними пасмами волосся по щоках і скронях, а сухожилля в горлі випнулися, наче товсті кабелі.

– ХА! – скрикнула вона. – Я… ТЕБЕ… ДІСТАЛАААА! ХА!

Собака дриґнувся назад, коли попільничка врізалася в нього, а тоді ще раз, коли відлетіла й розбилася на підлозі. Його вуха принишкли від зміни в голосі суки-господаря. Тепер там вчувався не страх, а тріумф. Скоро вона злізе з ліжка й почне роздавати удари дивними ногами, які стануть з м’яких твердими. Собака знав: якщо він залишиться, знову буде боляче, як бувало раніше. Треба тікати.

Пес повернув голову, щоб пересвідчитися, що шлях для відступу досі відкритий, і коли він це зробив, у голову знову вдарив чарівний дух свіжої крові й м’яса. Собаці скрутило наповнений кислотою шлунок, що від голоду не приймав відмовок, і тварина ніяково заскавуліла. Він застряг точно посередині між двох протилежних напрямків, і знизу знову чвиркнуло свіжою цівкою тривожної сечі. Дух власної рідини – запах, що говорив про хворобу й слабкість, а не силу й упевненість, – лише доклався до злості й збентеження, тому тварина знову загавкала.

Від цього тріскучого неприємного звуку Джессі зіщулилася, – якби могла, то і вуха прикрила б, – і собака відчув у кімнаті ще одну зміну. Щось змінилося в запаху суки-господаря. Її альфа-запах вигасав, хоч був новий і свіжий, і собака почав відчувати, що удар, який упав йому на плечі, не означає, що за ним будуть наступні. Та й узагалі, той перший удар був радше несподіваний, ніж болючий. Пес нерішуче ступив до руки, яку був відпустив… до пречудових соковитих пахощів суміші крові і м’яса. Рухаючись, він уважно спостерігав за сукою-господарем. Його первинна оцінка суки-господаря як чи то безпечної, чи то безпорадної, чи одне й інше виявилася помилковою. Потрібно бути дуже обережним.

Джессі лежала на ліжку, слабко помічаючи пульсацію в плечах, чіткіше – що горло тепер болить по-справжньому, а найбільше з усього помічаючи, що навіть після того, як у дію пішла попільничка, собака досі тут. У передчасному гарячому пориві тріумфу те, що він утече, здавалося неминучим, але якимсь чином собака стоїть на своєму. І навіть гірше, він знову наближається. Обережно й насторожено, так, але наближається. Джессі відчула, як десь усередині сіпається зелений мішечок з отрутою – гіркою й мерзенною, наче болиголов. Боялася, якщо мішечок розірветься, то вона захлинеться власною озлобленою люттю.

– Геть звідси, шавко, – сказала вона псові хрипким голосом, що вже почав кришитися по краях. – Геть звідси, бо я тебе вб’ю. Не знаю як, але, Богом клянуся, вб’ю.

Собака знов зупинився, спостерігаючи за нею страшенно нервовими очима.

– Правильно, ти краще мене слухай, – сказала Джессі. – Краще слухай, бо я серйозно. Я все кажу серйозно. – Тоді голос знову піднявся до крику, хоча подекуди знекровлювався до шепоту, замикаючись через перенапруження. – Я тебе вб’ю, серйозно, клянуся, що вб’ю, ТОМУ ГЕТЬ ЗВІДСИ!