Джералдова гра

Прямолінійний голос Рут знову цинічно гавкнув сміхом, і Джессі подумала, наскільки ж тривожно – наскільки жахливо тривожно – чути, як частина власного розуму сміється вигаданим голосом старої знайомої, яка вже давно бозна-де.

«Піти геть? Ну, тобі б таке сподобалося, правда? Дівуля-привітуля, динька маленька, татусева доня. Коли правда стає ближче, коли ти починаєш підозрювати, що, можливо, це не просто сон, то тікаєш».

Дурниці.

«Хіба? А що тоді сталося з Норою Калліґан?»

На мить це шокувало голос Господиньки – і її власний, той, що вголос і подумки говорив від імені «Я», – настільки, що та замовкла, але в мовчанні виник дивний знайомий образ: коло людей, здебільшого жінок, які сміються й показують пальцями, оточивши дівчину, руки й голова якої замкнені в колодці. Дівчину було важко роздивитися, оскільки дуже темно – мало б іще світити сонце, та все одно чомусь стояла темрява, але навіть якби світилося як удень, обличчя дівчини все одно було б приховане. Волосся звисало над ним, наче каптур покаяльниці, хоча було важко повірити, ніби вона вчинила щось настільки жахливе. Дівчині, очевидно, було не більше дванадцяти. За що б її не карали, але точно не за кривду її чоловікові. Конкретно ця Євина дочка була ще надто молода навіть для місячних, а для чоловіка – й поготів.

«Ні, це неправда, – зненацька заговорив голос із глибших шарів розуму. Він був одночасно музикальний, але й лячно потужний, ніби рев кита. – У неї вони почалися ще в десять з половиною. Може, проблема в цьому. Може, він зачув кров, як той собака в сінях. Може, від цього здурів».

«Заткнися! – скрикнула Джессі. Раптом вона сама відчула себе здурілою. – Заткнися, ми про це не розмовляємо!»

«І, якщо вже розмова зайшла про запахи, чим це ще пахне?» – запитала Рут. Тепер цей психічний голос був різкий і жвавий – голос золотошукача, що нарешті натрапив на жилку руди, про яку довго підозрював, але ніяк не міг відшукати. «Цей мінеральний запах, ніби сіль і старі монетки…»

«Я сказала, ми про це не розмовляємо!»

Джессі лягла на покривало, м’язи під холодною шкірою напнулися, вона забула і про своє безсилля, і про смерть чоловіка – принаймні на якийсь час – перед обличчям цієї нової загрози. Відчула, як Рут або якась відірвана частина її самої, голосом якої Рут виступала, сперечається про те, чи продовжувати тиснути. Коли вона вирішила не продовжувати (принаймні прямо), Джессі й Господинька з полегшенням видихнули.

«Добре, тоді поговорімо про Нору, – сказала Рут. – Нору, твою психотерапевтку. Нору, твою наставницю. Ту, до якої ти почала ходити приблизно тоді, як припинила малювати, бо деякі малюнки тебе лякали. Що, випадково чи ні, збіглося в часі з тим, як Джералдів сексуальний інтерес до тебе почав випаровуватись і ти почала обнюхувати комірці його сорочок на парфуми. Пам’ятаєш же Нору, правда?»

«Нора Калліґан була настирливою сукою!» – гаркнула Господинька.

– Ні, – пробурмотіла Джессі. – У неї були добрі наміри, у цьому я не сумніваюся. Просто вона завжди хотіла піти на крок далі, поставити на одне зайве запитання більше.

«Ти казала, що вона тобі дуже подобається. Хіба ні?»

– Я хочу припинити думати, – відказала Джессі. Її голос тремтів і шукав опору. – Особливо хочу припинити чути голоси й розмовляти з ними. Це божевілля.

«Тобі все одно краще слухати, – похмуро сказала Рут, – бо від цього не втечеш так, як утекла від Нори… та й від мене втекла, як на те пішло».

«Я від тебе не тікала, Рут!»

Шоковане заперечення, не надто переконливе. Звісно, саме це вона й вчинила. Зібрала валізи й виїхала з їхньої з Рут плюгавенької, але радісної кімнати в гуртожитку. Вчинила так не тому, що Рут почала ставити забагато неправильних запитань – про дитинство Джессі, про озеро Дарк-Скор, про те, що начебто трапилося там влітку одразу після того, як у Джессі почалися менструації. Ні, лише погана подруга поїхала б через такі причини. Джессі виїхала не тому, що Рут почала ставити запитання, а тому, що Рут не припинила їх ставити, коли Джессі про це попросила. Це, з точки зору Джессі, робило поганою подругою саме Рут. Вона бачила лінії, які Джессі накреслила в пилюці… і все одно навмисно їх переступала. Як і Нора Калліґан багато років по тому.

Крім того, думка про втечу в таких умовах сміховинна, чи не так? Врешті-решт, вона ж прикута кайданками до ліжка.

«Ти, пупсичку, мій інтелект не ображай, – сказала Рут. – Розум твій до ліжка не прикутий, ми це обидві знаємо. Можеш і далі тікати, якщо хочеш, але дам тобі пораду – дуже серйозну пораду: не роби цього, бо я – твій єдиний шанс. Якщо просто лежатимеш, удаватимеш, що це просто кошмар, що сниться, бо ти спиш на лівому боці, то так і вмреш у наручниках. Цього хочеш? Такий ти собі вибрала приз за те, що все своє життя провела в наручниках, відколи…»

– Я не думатиму про це! – закричала Джессі порожній кімнаті.

На мить Рут замовкла, та не встигла Джессі навіть почати сподіватися, ніби та щезла, як Рут повернулася… і вчепилася в неї, терзаючи, наче тер’єр шмату.