Джералдова гра

«Та ну тебе, Джесс. Тобі ж, напевно, більше подобається вважати, ніби ти божевільна, ніж копатися в старій могилі, але ж насправді так не є, сама знаєш. Я – це ти, Господинька – це ти… ми всі – це ти, раптом що. Я непогано усвідомлюю, що ж трапилося того дня на Дарк-Скор, коли решта сім’ї поїхали, і те, що мене справді цікавить, не особливо стосується тих подій, per se[30]. Насправді мені цікаво ось що: чи є якась частина тебе, про яку я не знаю і яка хоче завтра в цей же час ділити з Джералдом простір у кендюху пса? Питаю просто тому, що, як на мене, це зовсім не вірність. Радше божевілля».

Щоками знову струмували сльози, проте Джессі не знала, чи плаче через імовірність – нарешті проартикульовану – дійсно померти тут, чи через те, що вперше як мінімум за останні чотири роки наблизилася до спогаду про те інше літнє місце, на озері Дарк-Скор, і про те, що там сталося в день, коли згасло сонце.

Одного разу вона мало не поділилася цією таємницею в одній жіночій групі підвищення самосвідомості… це було ще на початку сімдесятих, і, звісно, відвідати ту зустріч було ідеєю її співжительки, але Джессі пішла охоче, принаймні спочатку. Це здавалося невинною подією, просто черговим атракціоном на розфарбованому вузликами[31] ярмарку, яким тоді був коледж. Для Джессі ті перші два роки в коледжі, особливо коли за гіда правив хтось штибу Рут Нірі, показуючи різні ігри, атракціони й виставки, були здебільшого чудовими, і безстрашність тоді здавалася звичною, а успіх – безумовним. То були дні, коли жодна гуртожитська кімната не вважалася повноцінною без плаката з роботою Пітера Макса, а якщо вам обридли «Бітлз» (хоча нікому вони тоді ще не обридли), можна було врубати «Гот Тьюну» чи «МС5». Той час був трішки заяскравим, щоб вважати його реальним. Наче річ, яку споглядаєш крізь лихоманку, проте не настільки сильну, щоб загрожувала життю. Та й узагалі, ті перші два роки були рванню.

Рвань завершилася разом із тією першою зустріччю жіночої групи підвищення самосвідомості. На ній Джессі відкрила для себе потворно-сірий світ, немов одночасно вічко в доросле майбутнє, яке попереду у вісімдесятих, і шепіт похмурих дитячих таємниць, живцем похованих у шістдесятих, – таємниць, які, однак, не залишилися там лежати. У вітальні котеджу, присобаченого до міжконфесійної каплиці «Ньюворт», було двадцятеро жінок: одні вмостилися на старому дивані, інші визирали з тіней від підголівників широких і зморщених приходських крісел, а більшість сиділи грубим колом, схрестивши ноги, на підлозі – двадцятеро жінок віком від вісімнадцяти й до сорока з чимось. На початку сеансу вони взялися за руки й розділили хвилину мовчання. Коли вона закінчилася, на Джессі ринули страшні історії зґвалтувань, інцесту, фізичних тортур. Навіть доживши до ста років, вона не забуде спокійну гарненьку блондинку, яка підкотила светр, щоб показати старі шрами від сигаретних опіків на нижньому боці грудей.

Отоді для Джессі Мейгут ярмарок і закінчився. Закінчився? Ні, не зовсім так. Було відчуття, ніби їй дозволили на мить глипнути за лаштунки ярмарку, показали порожні осінні поля сірості, що являли собою істину: самі лише порожні пачки від цигарок і використані презервативи, а ще кілька дешевих поламаних призів, розкиданих у високій траві в очікуванні, щоб їх чи то здуло, чи то вкрило зимовими снігами. Вона побачила, як тихий дурний світ стерильності очікує за тонким шаром картатого полотна, яке єдине відділяло від блискотливого гамору алеї ярмарку, торохтіння торгашів і глянцевого гламуру атракціонів, і це лякало її. Сама думка, що попереду чекає лише це, єдиний варіант – і більш нічого, жахала. Думка, що воно також лежить позаду неї, нашвидкуруч накрите дешевим клаптиковим полотном із власних підроблених спогадів, була просто нестерпна.

Продемонструвавши їм низ грудей, гарненька білявка опустила светр і пояснила, що не могла нічого сказати батькам про те, що братові друзі вчинили з нею на вихідних, коли мама з татом поїхали в Монреаль, бо випливло б на поверхню те, що протягом останнього року час від часу з нею робив брат, а в таке батьки нізащо не повірять.

Голос білявки був спокійний, як і обличчя, інтонації – абсолютно раціональні. Коли вона завершила, запала громова павза, протягом якої Джессі відчула, як усередині щось рветься на волю, і почула сотні примарних внутрішніх голосів, які волали водночас із жахом і надією. А тоді заговорила Рут.

– Чому б це вони тобі не повірили? – вимогливо запитала вона. – Господи, Лів, вони тебе припікали запаленими сигаретами! Ти ж розумієш, у тебе були опіки як доказ! Чому б це вони тобі не повірили? Вони тебе не любили?

«Любили, – подумала Джессі. – Вони любили її. Але…»

– Любили, – відповіла білявка. – Вони любили мене. І зараз люблять. Але мого брата Баррі вони просто ідолізували.

Сидячи поруч із Рут, не зовсім певною долонею підтримуючи чоло, Джессі згадала, що прошепотіла тоді:

– І, крім того, це вбило б її.

Рут обернулася до неї, почала:

– Що?..