Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Це були маги-джентльмени, себто люди, які ніколи й нікому не завдавали магією ніякого лиха, як і не приносили з її допомогою навіть найменшого добра. Насправді, коли вже говорити щиро, то жоден із цих магів ніколи в житті не накладав ані однісінького закляття, не змушував чарами тремтіти жодного листка на дереві, не ворухнув жодної порошинки в повітрі й не перемінював кольору жодної волосини на чиїйсь голові. Попри це дрібне застереження маги з Йорка мали славу чи не наймудріших та найбільш магічних джентльменів у цілому Йоркширі.

Один великий маг якось сказав про свою роботу, що ті, хто в ній вправляються, «…мають сушити голови й ламати їх, аби навчитися бодай чомусь зі свого фаху, зате сперечаються дуже просто, немов це їх природний стан»[4], і маги Йорка не один рік доводили правдивість такого твердження.

Восени 1806 року до товариства долучився новий джентльмен на ймення Джон Сеґундус. Найпершого ж зібрання він узяв слово. Свою промову він розпочав із вихваляння джентльменів за їхню видатну історію; перерахував безліч іменитих магів та істориків, що в той чи інший час перебували в лавах товариства Йорка. Він натякнув, що одною з найголовніших його спонук приїхати в Йорк був саме факт існування в цім місті такого зібрання. Адже магів із Півночі, нагадав він присутнім, завжди шанували понад магів із Півдня. М-р Сеґундус розповів, що й сам багато років опановував магію, тому знав життєписи всіх великих чарівників минулих літ. Він стежив за новими публікаціями на ці теми й навіть сам зробив скромний внесок, але останнім часом усе більше замислювався над тим, чому всі великі магічні діяння, про які він читав, лишаються на сторінках книг, а не трапляються на вулицях, чому про них не пишуть у газетах. М-р Сеґундус, за його словами, бажав би знати, чому новочасні маги не в змозі чинити те, про що самі ведуть мову. Одним словом, він бажав би знати, куди з Англії поділася магія.

Це було найбуденніше питання в світі. Це було питання, яке рано чи пізно ставить своїм гувернанткам, учителям або й батькам усяка дитина в королівстві. Але вченому товариству з Йорка, виявилося, не до вподоби його чути, і ось чому: нічого сказати з цього приводу вони не могли.

Голова Товариства магів Йорка (котрого звали м-р Фокскасл) звернувся до Джона Сеґундуса і пояснив йому, що той неправильно сформулював питання:

— Ви припускаєте, що на магів нібито покладено обов’язок займатися магією, а це — повна нісенітниця. Певно, ви не будете твердити, ніби завдання ботаніків — вигадувати нові квіти? А чи клопіт астрономів — перестановка світил? Маги, містере Сеґундусе, вивчають магію, якою займалися багато літ тому. Чого ж іще бажати?

Підстаркуватий джентльмен із вицвілими голубими очима та невиразним одягом (званий чи то Гарт, чи то Гант — м-р Сеґундус так і не розчув) промимрив, мовляв, неважливо, хто чого бажає, адже справжній джентльмен не може займатися магією. Лише вуличні чаклуни вдають, ніби на щось здатні, аби видурити останні монетки в дітлахів. Магія (в практичному значенні слова) украй занепала, стала вірною подругою неголених облич, циган та крадіїв; перетворилася на завсідницю халуп із брудними жовтими завісками. О, ні! Джентльменові не личить займатися магією. Джентльменові можна вивчати її історію (воістину шляхетне заняття), але до чарування — зась. Підстаркуватий джентльмен з вицвілими очима по-батьківськи глянув на м-ра Сеґундуса й висловив надію, що м-р Сеґундус ніколи не пробував накладати заклять.

М-р Сеґундус зашарівся.

А втім, максима знаменитого мага справдилася і тут: не могли двоє чарівників — у цім разі д-р Фокскасл і м-р Гарт чи Гант — одностайно зійтися в чомусь, не наразившись на цілком протилежну думку ще двох інших. Кілька джентльменів виявили, що цілком пристають на думку м-ра Сеґундуса, та погодились, що жодне питання магічної науки не має більшої важливості від цього. Найзавзятіше підтримував м-ра Сеґундуса джентльмен на прізвище Ганіфут — милий, дружній чоловік п’ятдесяти п’яти років із червоним обличчям та сивою чуприною. Коли суперечка розпалилася і д-р Фокскасл став із особливим сарказмом напосідати на м-ра Сеґундуса, то м-р Ганіфут кілька разів повертався до нього і промовляв пошепки слова розради:

— Не звертайте на них уваги, сер. Я цілком пристаю на вашу думку.

Або:

— Маєте цілковиту рацію, сер. Не дайте їм похитнути ваші переконання.

А ще:

— У самісіньке яблучко, сер! Так тримати! Просто раніше ми ніяк не могли правильно поставити питання. А тепер, коли ви тут, у нас попереду великі справи.

Ці добрі слова не могли не лити єлей на душу Джона Сеґундуса, з чийого обличчя ніяк не сходив приголомшений вираз.

— Боюсь, я нажив собі кепської слави, — прошепотів він м-ру Ганіфуту. — Але ж я це ненавмисне. Мені була цікава щира думка цих джентльменів.

М-р Сеґундус уже збирався був поступитися, та одна вкрай злостива тирада д-ра Фокскасла збурила в ньому гнів.

— Того джентльмена, — д-р Фокскасл прошив холодним поглядом м-ра Сеґундуса, — немов хтось напоумив завдати нам нещасливої долі Товариства магів Манчестера!