Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

М-р Сеґундус нахилився до м-ра Ганіфута й промовив:

— Звідки ж мені було знати, що маги в Йоркширі такі затяті? І якщо в магії не лишилося друзів навіть тут, то де їх узагалі шукати?

Сердечність м-ра Ганіфута до м-ра Сеґундуса на тім зібранні не вичерпалась. І він запросив м-ра Сеґундуса до себе додому на вулицю Гай-Пітерґейт, де почастував доброю вечерею, яку вони з’їли в товаристві місис Ганіфут і трьох їхніх гарненьких дочок. М-р Сеґундус, одинак і не дуже заможний джентльмен, радо прийняв запрошення. Після наїдків міс Ганіфут зіграла на піаніно, а міс Джейн заспівала італійською. Наступного дня місис Ганіфут сказала чоловікові, що м-р Сеґундус — щирий джентльмен, але, на жаль, на її переконання, навряд чи матиме з того зиск, бо скромність, спокійна вдача й добре серце давно не в моді.

Ці двоє джентльменів швидко заприязнилися. І вже незабаром м-р Сеґундус проводив два чи три вечори із сімох у домі на вулиці Гай-Пітерґейт. Одного разу в оселі зібралася велика компанія молодих людей, після чого, природним чином, почалися танці. Все проходило просто чудово, але м-р Ганіфут і м-р Сеґундус часто відлучалися, щоби поговорити на тему, яка й справді цікавила їх понад усе: чому в Англії ніхто більше не займається магією? Та хай скільки вони говорили — інколи до другої чи третьої години ночі, — все одно ні на крок до відповіді наблизитись не могли; утім, це геть не дивина, адже маги, й антиквари, й учені усіх мастей і порід повторювали це питання от уже понад дві сотні років.

М-р Ганіфут, високий, веселий, усміхнений джентльмен, сповнений завзяття, постійно щось робив, планував, рідко замислюючись, наскільки його дії комусь потрібні. І ця проблема нагадала йому про великих магів середньовіччя[5], котрі, наразившись на нерозв’язну задачу, сідлали коня і їхали світ за очі на рік і день, у компанії лиш одного чи двох прислужників-фейрі — в такий спосіб вони завжди знаходили вихід. Тож м-р Ганфіут зауважив м-ру Сеґундусу, що, на його думку, найліпше було би їм наслідувати цих великих мужів, декотрі з яких були мандрували до найвіддаленіших частин Англії, Шотландії чи Ірландії, де магія була найсильніша, а інші кидали цей світ поготів, так що зараз ніхто й гадки не мав, куди вони подалися і що робили, коли сягали мети своєї подорожі. Ні, м-р Ганіфут нічого такого далекосяжного не пропонував, бо не мав ані найменшого бажання їхати кудись узимку, коли відразливі всі дороги. Однак був твердо переконаний, що їм варто кудись таки з’їздити і з кимось таки поспілкуватися. М-рові Сеґундусові він зауважив, мовляв, засиділися вони обоє тут і зачерствіють, якщо не скористаються несказанними перевагами свіжої думки. Однак ні такого пункту призначення, ні об’єкта зацікавлення знайти вони не могли. М-р Ганіфут впав у відчай, аж раптом пригадав одного мага.

Кілька років тому до Йоркського товариства долетіла чутка, нібито в Йоркширі є ще один маг. Той джентльмен мешкає у глибокій провінції, де — подейкували — збуває свої дні та ночі за штудіюванням рідкісних магічних текстів із власної пречудової бібліотеки. Д-р Фокскасл спромігся роздобути відомості про ім’я того мага та де його можна шукати і написав йому щонайчемнішого листа із пропозицією долучитися до Йоркського товариства. Інший маг на листа відписав, що волів би оддячити на таку шану, та мусить з прикрістю відмовитися, пославшись на неспроможність, на довгу путь од абатства Гертф’ю до Йорка, на кепські дороги, на роботу, якою не міг знехтувати, тощо.

Проглянувши листа, всі маги Йорка одностайно висловили сумнів, що людина з таким дрібним почерком може претендувати на звання хоча би пересічного мага. Відтак маги, трохи побідкавшись, що так і не побачать дивовижної книгозбірні, начисто викинули того чародія з думок. Проте м-р Ганіфут заявив м-рові Сеґундусу, що питання «Куди з Англії поділася магія» аж надто важливе, і гребувати бодай найдрібнішим відкриттям украй неправильно. Хтозна, раптом думка іншого мага варта уваги? Тож він написав листа про те, що вони з м-ром Сеґундусом матимуть приємність відвідати колегу третього вівторка по Різдві. Відповідь не забарилася. Доброзичливий і приязний м-р Ганіфут негайно послав по м-ра Сеґундуса і показав йому листа. Дрібним почерком інший маг повідомляв, що буде надзвичайно радий знайомству. М-рові Ганіфуту цього цілком вистачило, і, радісний, він одразу ж побіг до кучера Вотерса повідомити, коли знадобляться його послуги.

М-р Сеґундус лишився в кімнаті сам із листом, у якому прочитав: «…Мушу зізнатися, я дещо заскочений тією високою честю, яку мені виявили враз. Хіба можна помислити, що в щасливім та вигіднім товаристві премудрих однодумців магам Йорка несподівано знадобляться поради такого всамітненого вченого, як я?..»