Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

М-ру Ганіфуту й м-ру Сеґундусу, яко магам, не потрібно було говорити, що бібліотека абатства Гертф’ю мала значно більшу цінність для власника, ніж усі інші багатства. Відтак їх не подивувало, що м-р Норрелл спорудив прекрасну скарбничку для коштовності всього його життя. Вишикувані вздовж стін книжкові шафи були виготовлені з англійського дерева та нагадували тесані готичні портали з різьбленим листям (сухим і скрученим, немов майстер-тесляр зображував осінь), різьбленим плетивом коренів та віття, різьбленими ягодами та плющем — усе неперевершеної роботи. Але диво книжкових шаф тьмяніло поруч із дивом самих книжок.

Будь-який дослідник магії першим ділом дізнається, що існують книги про магію і книги самої магії. А далі дослідник дізнається, що перші можна придбати в хорошого книгаря за дві-три гінеї (коли мова йде про найліпші видання), а останні ціннійш над рубіни[11] [12]. Колекція Товариства магів у Йорку мала славу дуже пристойної, навіть виняткової. Серед її численних книг збереглося п’ять трактатів, писаних між 1550 і 1700 роками, які претендували на звання саме книг магії (попри те, що одна з них була лиш купкою видраних сторінок). Книги магії становили велику рідкість. Ані м-ру Сеґундусу, ані м-ру Ганіфуту ніколи не доводилося бачити більше двох-трьох в одній колекції. У бібліотеці Гертф’ю всі стіни прикрашали полиці, на всіх стояли книги, і всі ці книги — ну, майже всі — були старі, старі книги магії. О, багато з них могли похвалитися новенькими охайними палітурками, але вочевидь, це були видання, наново переплетені на замовлення м-ра Норрелла. (Схоже, він оддавав перевагу простому пергаменту із срібним тисненням великими буквами.) Але ж скільки тутешніх видань мали старі-старезні обкладинки з розкришеними корінцями та обтріпаними краями!

М-р Сеґундус поглянув на найближчу поличку, і найпершим йому трапився трактат «Яко ставити питання Тьмі і розуміти одповідь її».

— Робота нетямущої людини, — зауважив м-р Норрелл. М-р Сеґундус аж підскочив, бо не знав, що господар так близько. А м-р Норрелл правив далі: — Я би радив ні секунди часу на неї не марнувати.

Тож м-р Сеґундус поглянув на наступну книгу, якою виявилися «Настанови» Беласіса.

— Ви, певно, знаєте Беласіса? — уточнив м-р Норрелл.

— Тільки його репутацію, — відповів м-р Сеґундус. — Мені неодноразово доводилося чути, мовляв, він мав ключ до дуже багатьох відповідей, але ж так само я чув (і чимало поважних умів зі мною погодяться), що кожнісінький примірник «Настанов» давним-давно знищили. Але ж ось він перед моїми очима! Сер, це просто надзвичайно! Це дивовижно!

— Можна багато очікувати від Беласіса, — відповів м-р Норрелл, — я й сам колись був саме такої думки. Пам’ятаю, я щодоби витрачав по вісім годин на вивчення його праці — честь, мушу сказати, якої я не вдостоював жодного іншого автора. Та врешті-решт він мене розчарував. Він містичний там, де слід було писати простіше, і простий, коли слід напустити туману. Деякі речі взагалі не годиться описувати в книгах, щоб їх потім міг прочитати цілий світ. Тож зараз у моїх очах Беласіс стоїть невисоко.

— А ось книга, сер, про яку я раніше навіть не чув! — мовив м-р Сеґундус. — «Штука юдео-християнської маґіки». Що ви про неї скажете?

— Ха! — вигукнув м-р Норрелл. — Вона походить із сімнадцятого століття, але мені вона не до вподоби. Її написав питущий облудник, чужоложець і шахрай. Я радий, що про нього цілковито забули.

Складалося враження, ніби м-р Норрелл зневажав не тільки живих магів. Він зважив ще й усіх мертвих і знайшов їх легкими[13].

Тим часом м-р Ганіфут похапцем ходив від шафи до шафи, здійнявши руки, мов протестант-методист у молитві. Він не міг бодай затриматися, щоб прочитати назву книжки, бо його увагу вмить привертала інша з протилежного боку кімнати.

— О, містере Норрелле, — кричав він, — скільки ж їх! Ми тут знайдемо відповіді на все на світі!

— Сумніваюся, сер, — сухо відповів м-р Норрелл.

Повірений м-ра Норрелла коротко засміявся, вочевидь, у відповідь на слова м-ра Ганіфута. Та м-р Норрелл не став його ганити ні поглядом, ні словом, і м-р Сеґундус раптом замислився, в яких же таких справах був цей чоловік повіреним. Бо мав він довге й недоглянуте чорне волосся, що грозовою зливою спадало на плечі, і природно виглядав би на якійсь обвітреній вересковій пустці, або в чорнім як смола завулку, або й навіть на сторінках роману місис Редкліфф[14].