Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

М-р Норрелл провів своїх гостей в ошатну вітальню з каміном, де палахкотів огонь. Свічок не палили. Вистачало сонячного проміння з двох прекрасних вікон, хоч воно й здавалося сірим і безрадісним. Та все ж, м-ра Сеґундуса не полишало враження, немов у кімнаті було ще одне джерело світла, хоча, крутячись навсібіч, він і не помітив ані другого каміна, ані інших свічок. Помітив хіба що дзеркало та старовинний дзиґар.

М-р Норрелл сказав, що знайомий із нарисом м-ра Сеґундуса про фейрі, які служили Мартінові Пейлу[9]:

— Гідна робота, сер, хоч ви й забули про мастера Дрібномисла. Другорядного духа, ніде правди діти, чия користь для великого доктора Пейла сумнівна[10]. І попри все, без нього ваша стисла історія не повна.

Запала мовчанка.

— Дух на ім’я Дрібномисл, сер? — перепитав м-р Сеґундус. — Я… е-е, мені… вперше доводиться чути про таку істоту… байдуже, в тутешнім світі чи інакшім.

М-р Норрелл уперше посміхнувся, але скоріше сам до себе.

— Звісно ж, — промовив він, — і як я забув? Про це йдеться в роботі Голґарта і Пікля, присвяченій їхній особистій історії спілкування з мастером Дрібномислом, але ви навряд чи могли її читати. З чим я вас і вітаю, — відразлива парочка, скоріше злодійська, ніж магічна. Що менше про них знають, то ліпше.

— О, сер! — озвався тут м-р Ганіфут, запідозривши, що м-р Норрелл веде мову про одну зі своїх книжок, — ми в Йорку чули дивовижні речі про вашу бібліотеку. Всі маги Йоркширу аж затремтіли від заздрощів, коли почули про її розміри!

— Та невже? — холодно поцікавився м-р Норрелл. — Вам вдалося мене подивувати. Не знав, що мої справи набули аж такого розголосу… Певно, це все через Тороґуда, — замислився він, пригадавши чоловіка із завулка Коффі-ярд у Йорку, де він купував книжки і старожитності. — Чилдермасс неодноразово застерігав мене, що Тороґуд — торохтій.

М-р Ганіфут був трохи спантеличений. Якби в нього було стільки книжок про магію, він би залюбки говорив про них, радів би, коли про них згадували чи ними захоплювались. Йому не вірилося, що м-р Норрелл інакший. А тому м-р Ганіфут, подумавши, що причиною всьому сором’язливість м-ра Норрела, навмисне продовжив, із добрим наміром заспокоїти співрозмовника:

— Чи не були б ви такі ласкаві, сер, показати нам вашу дивовижну книгозбірню?

М-р Сеґундус був чомусь упевнений, що м-р Норрелл відмовить, але натомість хазяїн будинку прикипів до них поглядом (а він мав маленькі блакитні очі та, здавалося, визирав ними із якогось сховку в глибині душі) і раптом великодушно погодився задовольнити прохання м-ра Ганіфута, що, пройнятий безмежною вдячністю, гадав, ніби м-р Норрелл потішений цим не менше від нього самого.

Обоє джентльменів рушили за м-ром Норреллом дуже простим, на думку м-ра Сеґундуса, коридором з дубовими панелями й паркетом, а ще — запахом воску, яким той дуб натирали. Потім вони піднялися трьома-чотирма сходинками, перейшли в інший, цілковито пересічний коридор із прохолодним повітрям та кам’яною підлогою, вимощеною добротним йоркширським піщаником. (Правда, той другий коридор міг бути й перед сходинками. Чи ні? А може, сходи узагалі примарились?) М-р Сеґундус належав до щасливого числа джентльменів, котрі завжди знали, стоять вони обличчям на північ чи на південь, на схід чи на захід. Не можна сказати, що він пишався цим своїм талантом (йому він здавався настільки ж природним, наскільки й знання, що він має голову на плечах), от тільки в оселі м-ра Норрелла цей хист йому зрадив. Потім йому ніяк не вдавалося пригадати, в якій послідовності вони минали кімнати й коридори, або ж як довго добиралися до бібліотеки. Він заплутався в напрямках, ніби м-р Норрелл відкрив якусь п’яту сторону світу, не схід чи південь, захід, чи північ, а щось геть інакше. І саме в цьому напрямку він їх вів. З іншого боку, м-р Ганіфут узагалі не помітив нічого дивного.

Книгозбірня виявилася трохи меншою за щойно покинуту вітальню. У каміні жваво палахкотів огонь, тут було затишно й спокійно. І знову-таки кімнату заливало світло, яке не могло йти лише від трьох високих вікон на дванадцять шибок кожне, тому м-р Сеґундус знову не знаходив собі місця через неминуще відчуття, немов у кімнаті є свічки, інші вікна чи додатковий камін. Похмурий англійський дощ надворі не давав збагнути, куди саме виходили вікна і в якій частині будинку вони опинились.

У бібліотеці джентльмени виявилися не самі: за столом сидів чоловік, який підвівся, щойно вони зайшли. М-р Норрелл представив його як Чилдермасса, свого повіреного в справах.