Джури і Кудлатик

— Погані ваші справи, — з удаваним співчуттям похитав головою Грицик. — Ох, і погані ж! Хоч бери й повертай голоблі назад.

— Не можна нам назад, — глухо озвався хтось із гурту. — Його ясновельможність звелить тоді засікти нас до смерті.

— Так уже й до смерті, — засумнівався Грицик.

— Істинне слово, — запевнив той самий голос.

— Коли щось не по його, то він не дивиться, хто свій, а хто ворог, — підтримав його інший.

— Він і палі вже поставив, — повідомив третій. — Збирався посадити на них воронівських заколотників, а тепер, виходить, там стримітимуть інші…

— Еге ж, вам не позаздриш, — ще раз поспівчував Грицик. — І туди верть, і сюди смерть. То що, вашмосць, збираєшся робити? — звернувся він до товстуна.

На того було тяжко дивитися. Він наче поменшав на зріст. Його обличчя вкрилося дрібними краплями поту.

— Єдиний вихід — чкурнути у плавні до козаків, — у співчутливому голосі Грицика проскакували глузливі нотки. — Тільки там вас теж не з обіймами приймуть. Бо, мабуть, за душею чимало гріхів, еге ж?

Швайка тим часом про щось думав. Нарешті підвів голову і сказав:

— Годі, Грицику, насміхатися над бідними хлопцями. Їм і без твоїх жартів душа не на місці… Що ж, доведеться, мабуть, замовити за них слово перед паном Зарембою. Ви от що, — звернувся він до челядників. — Дійте, як ми скажемо, — і все буде гаразд.

Вони з Грициком торкнули поводи. Натовп челядників квапливо розступився перед ними.

— Їдьте за нами, — звелів їм Швайка. А сам вихопився наперед. Мабуть, йому треба було ще дещо обдумати.

Зарембине каяття

А от Грицик волів залишитися поміж челядників. Він приязно глянув на одного, на іншого, тоді по-дружньому усміхнувся і сказав:

— Давно не стикався з такими гарними хлопцями. То як вам живеться?

Гарні хлопці спочатку глипали на нього з-під лоба, але проти Грицикової посмішки ніхто не міг довго встояти. Тож обличчя челядників трохи проясніли.

— Та нічого, — відказав один. — Слухай, а чи не ти будеш тим Грициком, що списи на льоту ловить?

— І стріли теж інколи вдається піймати, — скромно зізнався Грицик.

Челядники в захваті витріщилися на нього.

— Кажуть, шаблею в тебе і впритул не можна вцілити, — втрутився русявий молодик. — Брешуть, мабуть.

— Та ні, — відказав Грицик і приязно поплескав його по плечу. — От коли випаде вільна хвилина, я стану під стіною, щоб відступати було нікуди, а ти рубатимеш мене шаблею. І згори, і збоку, і як завгодно. Коли влучиш — твоя взяла, а коли промахнешся — щигля дістанеш.

— Одразу чи після? — заусміхався русявий.

— Ні, під час бою. От, скажімо, ти промахнувся. То коли знову підніматимеш шаблю, я підскочу до тебе і дам щигля. І знову відскочу до стіни.

Тепер вже заусміхалося кілька челядників. Лише товстун похмуро їхав позаду. Тепер він скидався на мокру курку. Мабуть, йому ввижалася паля.

— Слухай, Грицику, а Швайка й справді зможе замовити за нас слово перед паном? — знову не втримався русявий.

Навколо миттю запала мовчанка. Мабуть, це запитання непокоїло не лише його.

— Гадаю, він щось та придумає, — запевнив Грицик і тут-таки лукаво примружився: — Ой, хлоп’ята, а це правда, що ваш пан звелів у дворі ставок для нього викопати?

Челядники перезирнулися. Напевно, їм не велено було розводитися про Зарембині забаганки.

— Правда, — зрештою наважився один. — Він там купається.

— А чого ж не в річці? Невже боїться, що його викрадуть, як два роки тому?

Челядники стенули плечима. Говорити кепсько про свого пана вони не наважувались.

— Я чував, що ваш пан збирає особистих охоронців по всьому світі, — вів далі Грицик. — Причому, кажуть, збирає поодинці. Одного евена, одного угра, одного волоха, одного тевтона. Щоб вони не змогли проти нього змовитись, як позаторік.

— Тевтонів у нього двійко, — уточнив хтось із гурту. — А поляків аж троє. Ще є два литвини, сакс, троє наших…

— Но-но, — почулося позаду. То на мить гонорово підвів голову товстун, проте видіння палі знову змусило його опустити голову на груди.

Так, майже попаски, ми їхали чи не півдня. А коли сонце почало хилитися до обрію, Швайка спинив коня і поманив Грицика до себе. З хвилину вони тихо перемовлялись, а потім Грицик знову повернувся до челядників.

— От що, хлопці, — почав він іншим, серйозним голосом. — Зараз ви завернете в оту балку і трохи там перепочинете. А ми зі Швайкою поїдемо далі. А коли побалакаємо з вашим паном, то вернемося й дамо вам знати.

— А що буде, коли пан звелить вас затримати? — стривожено поцікавилися з гурту.

— Але ж не вродився ще той, хто нас міг би затримати, — всміхнувся Грицик і ворухнув поводом.

За хвилю балка з Зарембиними челядниками зникла з очей.

Під вечір перед нами засиніла вузенька стрічка веселої річечки Золотоношки. Вона звивалася в пишних травах так, що здавалося, не текла, а затіяла якусь цікаву гру з метеликами, бабками та басовитими джмелями. На тому боці, за смугою жовтаво-сріблястого піску, метушилося близько сотні обірванців. Одні копали землю, інші робили заміси, снували з важкими коробами, тесали дерево. За їхніми діями спостерігало з десяток наглядачів. Нагаїв вони не шкодували.