Джури і Кудлатик

— Та хіба я один? — Байлем поправив ганчірку на голові. — У тих, хто козакував, теж не гірші. Отож погаласував пан Заремба та й поїхав назад. Гадали ми, що все скінчилося. Та ж ні, позавчора навалилася ватага його поплічників з наказом, аби ми половину всіх прибутків за останні два роки віддали вельможному панові. А коли я почав заперечувати, вони кинулися мене в’язати, аби явити перед світлі очі самого пана Заремби. Ну, мої воронівці не стали терпіти цієї наруги і зчинили таку веремію, якої й під час татарського нападу не було. Закінчилося тим, що ті посіпаки ледве вирвалися з села. А Заремба, знаєте, не з тих, хто вибачає такі речі. Тому я про всяк випадок наказав людям ховати свій скарб і втікати до плавнів, а сам оце подався до діда Кібчика, аби порадитись, як бути далі… От. А тут почув, що ви вже підходите, — радо сповістив він.

Гуцикаючи на могутніх руках сонного Микулку, з темряви вигулькнув Манюня, він же Демко Триголовий. Почувши останні Байлемові слова, Демко широко усміхнувся.

— А що тут довго радитись? — мовив він. — От зараз перекусимо і вдаримо на Зарембу так, що од нього та його паненят тільки курява здійметься!

Дід Кібчик зміряв онука таким поглядом, наче той бовкнув якусь дурницю.

— Ні, це не те! — різко кинув він.

— Це ж чому, діду? — здивувався Демко.

— А тому, що підняти на цього звіра шаблю, то все одно, що підняти шаблю на київського старосту.

— То й нехай, — зневажливо пирхнув Демко.

— Ти нас, діду, своїми старостами не лякай, — підтримав Демка Грицик. — Нам зараз ніхто не страшний.

— Маєш рацію, — підхопив Демко. — І якщо той київський староста захоче заступитися за Зарембу, ми й на нього підемо. А що? Перед нашими хлопцями зараз мало хто може встояти.

Дід Кібчик зітхнув.

— Так то воно так. Тільки ви забуваєте, що за київським старостою сам великий князь стоїть.

— Та що нам той великий князь? — Демко Триголовий, схоже, розійшовся не на жарт. — У нас он свій не менший. Князь Глинський! Бачили б ви, діду, як від нього татари чесали. А від тих татарів, самі відаєте, сьогодні вся київська земля тремтить. І не тільки вона.

Зненацька Микулка запхикав і почав пручатися.

— Аа-а, — заспівав Демко густим, як Барвінкове гарчання, голосом і заходився гойдати синка туди-сюди. — Гойда-гойда-гойдаша, де кобила, там лоша…

— Обережно, — стривожився дід Кібчик. — Це тобі не довбня, щоб нею розмахувати. Ет, сила є, а розуму катма, — зітхнув він. — Що в мого Демка, що в тебе, Грицику.

— Це ж чому, діду? — радо поцікавився Грицик.

— А тому, що тут думати треба. От підете ви на Зарембу чи й на сам Київ, а взавтра що буде, знаєте?

— Ні, — перестав співати Демко.

— А варто було б знати, бо татарва може скористатися тим, що ви бозна-де махатимете своїми шаблюками, і налетить, як та сарана. І що тоді з нами буде? З цим малим, — він кивнув на Демкового сина, — з його матір’ю, воронівцями, лящівцями, з усім краєм нашим?

Запала довга мовчанка.

— То що ви, діду, порадите? — нарешті подав голос Василь Байлем. — Скоритися тому Зарембі, чи як?

— Тю на тебе! — скипів Кібчик.

Байлем криво осміхнувся.

— А далі що? — поцікавився він.

— Далі? — дід Кібчик обіперся підборіддям на свого ціпка і задумався. — Якби ж то знаття, що буде далі… Мабуть, вам треба поскаржитися на Зарембу. Тому ж старості київському чи й вище.

— А допоможе?

— Хтозна, але спробувати можна. Ви все ж таки сила, з якою треба рахуватися.

— Ага. І доки там будуть розбиратися, Заремба нас усіх на палі пересадить… — Василь зітхнув. — Ні, мені це не підходить. Я краще знов у плавні подамся. А ти чого мовчиш, Пилипе? — розвернувся він усім тілом до Швайки.

Швайка по-змовницьки зиркнув на Грицика. Той кивнув. Я вже завважив, що вони навчилися розуміти один одного без слів.

— Ви ось що, — почав Швайка. — Ви нічого поки що не робіть. Ми самі побалакаємо з тим Зарембою, — сказав Швайка.

Байлем недовірливо скліпнув очима.

— Як же ви з ним побалакаєте, коли навколо нього з ранку до ночі крутиться охорона? — поцікавився він. — Його, кажуть, навіть до вітру одного не пускають.

— Нічого, щось та придумаємо, — пообіцяв йому Швайка і підвівся. — Ну як, хлоп’ята, — звернувся він до нас, — готові в дорогу?

Ми з Барвінком радо замахали хвостами. Що-що, а в дорогу ми завжди були готові!

І знову нас понесло в глупу ніч. Слідом за нами розсипом тупотіло кілька десятків воронівських хлопців — тих, у кого були найпрудкіші коні. Байлем скакав поруч зі Швайкою і все бідкався, що ми можемо не встигнути.

— Та замовкни ти нарешті! — не витримав Грицик. — Бо ще й справді накаркаєш!

— Тіпун тобі на язик! — обурився Байлем.

Під обід ми вихором влетіли у Воронівку й остовпіли. Над селом стояла незвична тиша. Не мукали корови, не диміло з димарів, не валували собаки. Навіть кури з качками — і ті, здається, щезли.

— Невже Заремба нас обігнав? — зойкнув хтось із молодих козаків.

А от Байлем став на диво спокійний. Він навіть усміхався.

— Та ні, — відказав він. — Усе гаразд. Худобу загнали в лісові нетрі, а люди в очеретах ховаються.