Джури і Кудлатик

— Щось ти, друже, заговорив такими самими загадками, як і дідо Кудьма в своєму Вовкулацькому куті, — зауважив Грицик.

— Треба ж колись та починати, — вступився за Санька Швайка і подався сідлати свого коня.

За кілька хвилин ми вже були далеко в степу.

У діда Кібчика

Ми з Барвінком летіли крізь густу вечірню сутінь. Ліворуч миготіли нескінченні очерети, праворуч раз по раз вигулькували темні острівці дерев. Навкруги залягла глибока тиша, яку порушувало хіба що тоненьке скімлення вітру у вухах та віддалений тупіт, — то ледь встигала за нами сотня козаків. Десь поміж ними тупотів на своєму огирі Демко Триголовий. Йому не терпілося якомога швидше побачити Ждану і свого синочка Микулку.

Стояла глупа ніч, коли ми відчули, що наближаємось до заселених місць. Спочатку по небі забігали сполохи далеких вогнищ, затим мій ніс почав уловлювати запахи диму й печені. Ще трохи — і все довкола заполонили запахи свіжих овечих бурубляхів. Ми з Барвінком полегшено зітхнули — отже, в цих місцях поки що все спокійно. Інакше вівці не розгулювали б по всьому степу.

З минулого разу, коли ми були у діда Кібчика, тут багато що змінилося. Довкола дідового зимівника виросло ціле село з куренів, землянок, а дехто вже встиг завестися й мазанками. Усе це швидко наближалося до нас, начебто хотіло дізнатися, кому ж не спиться серед ночі, — і так само стрімко лишалося позаду. Інколи нам навперейми вихоплювалися кінні постаті й ламкими юнацькими голосами вигукували: «Стій, хто такі?». А коли дізнавалися, то шанобливо розчинялися в темряві.

— Пильні хлоп’ята, — відзначив мій Грицик після третього оклику. — Схоже, татарські вивідники навряд чи доберуться до дідових земель непоміченими.

Швайка у відповідь лише кивнув. Його обличчя було зосереджене й похмуре.

Нарешті ми дісталися дідового зимівника. Тут було темно, тихо і затишно. Звідусіль долинало протяжливе сопіння. І лише на столі край молодого саду насторожено блимав червонястий вогник. Біля нього сиділи дід Кібчик, воронівський староста Василь Байлемів і ще якийсь молодик, засмаглий і тонковусий. Василеве чоло було перев’язане брудною ганчіркою.

— З’явилися-не забарилися, — замість привітання буркнув дід Кібчик, коли Грицик зі Швайкою злетіли з коней і поквапилися до них. — Носить вас невідомо де…

— Ну, ти диви, — тільки й сказав Грицик.

Якусь мить він незмигно поглядав на трійцю, мовби роздумуючи, ображатися йому на ці слова чи ні. Зрештою кумедно повів носом і звернувся до мене:

— Бач, Куценький, як нас зустрічають? Чуєш, нас із тобою носить невідомо де! Як ти гадаєш, можна таке стерпіти?

Я вдав, ніби мені докучає блоха. Не міг же я гарчати на діда, який колись допоміг старому знахареві Кудьмі зробити з мене того, ким я є!

Не отримавши від мене помочі, Грицик знову повернувся до старого:

— Ви, діду, краще поцікавилися б у Менглі-Гірея чи синопських турків, де ми були і що там робили. І вони вам докладно про все розкажуть.

— Та вже ж бачу, які на вас пишні лахи, — дідові вуса насмішкувато ворухнулися. — А тим часом свої тут дошкуляють гірше за ваших бусурманів.

— То ви їх проженіть, — порадив Грицик. І зробив це необачно, бо дід Кібчик спалахнув, як віхоть соломи.

— Прогнати?! — вигукнув він. — Добре вам, гусакам! Збилися докупи і гайнули, куди очі дивляться. А нам що робити? Дати малим пуцьвірінкам луки, а дівкам почепити шаблі при спідниці?

— Постривайте, діду! — зупинив його Швайка. — Про яких своїх ви кажете?

— Заремба зі своїми гаспидами повернувся, от хто!

Швайка навіть рота роззявив з несподіванки. Таким заскоченим зненацька я його ще не бачив.

— Заремба? — перепитав він. — Та я ж його бачив у Криму серед невільників! І сумніваюся, що його так швидко викупили. Бо, чував, ніби родаки в нього такі, що не те що на Зарембу, а й на себе зайвого шеляга не витратять.

— Мабуть, його сама ж татарва і звільнила, — здогадався мій Грицик.

— Це ж за що йому така честь? — поцікавився дід Кібчик.

— За те, що нашого Швайку видав.

— Так-так, — підтакнув Василь. — Я теж таке чув від Зарембиних челядників. А ще чув, ніби цей бузувір знову втерся в довіру до київських князів зі старостами. Вони допомогли йому повернути свої землі, і тепер він дере з нашого брата по десять шкур. Надолужує за ці два роки.

— І ви що — терпите таке? — примружився Грицик.

— Та не можна так сказати, щоб дуже терпіли, — відказав Байлем. — Тут, знаєш, така веремія зчинилася! Ото коли пан Заремба вперше прибув до Воронівки, то йому аж пика позеленіла. Почав кричати, що в нас обійстя кращі, ніж у нього самого.

— Бо таки ж його правда, — пирхнув Грицик. — Я бачив хороми, які ти звів.