Джури і Кудлатик

Ми, намагаючись бути непоміченими, подалися слідом. Нас цікавило, що саме змусило такого боягуза опинитися там, куди далеко не кожен татарський відчайдух насмілювався зазирнути.

За кілька гін нам стало все зрозуміло. В невеликій улоговині, серед зелених мочарів, зачаїлася ціла ватага татарських розбишак-кайсаків. І саме до неї щодуху поспішав вершник. Він на повному скаку злетів з коня і хрипко заволав:

— Вовкулаки!

Татарва схопилася на ноги. Спокійним лишився тільки найповажніший із них. Мабуть, то був їхній ватаг. Деякий час він жував шмат м’яса, тоді з натугою проковтнув його і аж по тому звелів безвухому:

— Розповідай, де ти їх бачив.

Власне, розповідати було майже нічого. Він, прикидаючись одним із татарських пастухів, підкрався якомога ближче до Дніпра і навіть устиг побачити темну рухливу смугу, що понад лівим берегом прямувала на північ. Очевидно, то були череди, що їх козаки переправили через Дніпро. А далі він нічого розгледіти не встиг, бо між кущами буркуну майнула вовча спина. Не встиг він послати туди стрілу, як з іншого боку прогарчав інший вовкулака…

Вислухавши його, ватаг подлубався пальцем у зубах, тоді перезирнувся з найближчим сусідою і сказав:

— Не вигоріло наше діло, Максуде. Кляті гяури навіть біля власного дому не втрачають пильності.

— Атож, — згодився сусіда. — Навряд чи нам вдасться відхопити бодай частку їхнього ясиру. Тож найкраще буде знову повернутися назад.

— Правду кажеш. А то, чого доброго, вовкулаки не самі…

Далі ми не слухали. Все було ясно. Тепер ця ватага не озирнеться доти, доки не опиниться за сотню гін від плавнів.

Коли ми знову дісталися Дніпра, переправа вже закінчувалася. Мокрі козаки розкладали багаття й готували вечерю. Швайка з моїм Грициком стояли біля воза із Саньком і сперечалися.

— Нічого зі мною плуганитися, — вмовляв їх Санько. — Краще вже розвертайте коні і їдьте до Рашита. Бо ще, не приведи Боже, Фуза візьме та й передумає виходити заміж, — силувано усміхнувся він.

— Ще чого! — чмихнув Грицик. — Ні, друже, спочатку ми переконаємося, що тобі в діда Кібчика буде непогано, а тоді вже й поїдемо, куди треба… — Хоч з усього було видно, що йому над усе кортіло негайно скочити на коня і погнати туди, де випасала отари родина Швайкового побратима.

Пилип теж хотів щось додати, проте не встиг. Барвінок з розгону тицьнувся носом йому в ногу й усівся, огорнувши себе хвостом.

— О, наші вовчики прибули! — засяяв Швайка і почухав Барвінка за вухом. — Ну, що вибігали?

Ми з Барвінком знуджено позіхнули. Мовляв, нічого аж такого особливого нам не траплялося.

Проте Швайку обманути було нелегко. Він узяв Барвінка за обидва вуха і підняв його голову до себе.

— Бачу, що хитруєте, — промовив. — Когось зустріли, еге ж?

— Мабуть, якогось їхнього вивідника, — здогадався мій Грицик. — Чи не так, Куценький? — звернувся він до мене.

Я з байдужим виглядом ударив хвостом по землі і заходився лизати лапу. Так, зустрівся якийсь там один, ну й що з того? Він сам собою, і ми самі собою…

Проте Грицик теж був не з лопуцька зроблений.

— Схоже, ви вчинили з ним якусь капость, — здогадався він.

— І не більше, ніж просто капость, — підтримав його Швайка. — Бо якби щось було серйозне, наші вовчики поводилися б зовсім інакше. Чи не так?

І він знову почухав Барвінка межи вух. Я з докором поглянув на Грицика: бач, як Швайка до свого друга ставиться, а ти…

Грицик наче відчув, про що я думаю. Він засміявся і притис мою голову до себе. І за це я пробачив би йому всі гріхи на світі.

Звісно, я дуже вдячний Санькові, що колись умовив мене не вмирати з горя на могилі мого першого хазяїна Коцюби. Проте й тоді мені було ясно, що для Санька я не єдиний у світі друг. Нас, вовчиків, у нього було ще кількаро. А от коли він наказав мені заприязнитися з Грициком, я одразу здогадався, що це — надовго. Назавжди.

Наразі Барвінок м’яко вивільнив голову зі Швайкових рук і звівся на лапи. Я теж нашорошив вуха. Крізь уже звичний людський гомін до нас долетів частий цокіт копит. Так, ніби хтось утікав од небезпеки. Той цокіт усе наростав, і незабаром почулися стривожені вигуки. А ще за хвилю біля Швайки спинився змилений кінь. На ньому сидів розхристаний хлопчак. Я його знав — це був небіж воронівського старости Байлема.

— Дядьку Пилипе! — сполошено вигукнув він. — Покваптеся! Мене послали за вами дядько Байлем і дідо Кібчик!

— Що сталося? — стріпнувся Швайка.

— Невже татари знов наскочили? — вихопилося у Грицика.

— Та ні, — хлопчак мішком ізсунувся з коня. — Але дідо Кібчик сказали, щоб ви кидали все і чимдуж летіли до нього!

— Овва! — насмішкувато вигукнув Грицик. — Це ж за що нам така честь? Як гадаєш, Саньку?

Санько відповів не одразу. Він лежав навзнак і стежив за білими кучугурами хмар, що неспішно пропливали понад ним.

— Здається, в діда щось недоладне твориться, — нарешті сказав він. — Так що ви й справді не гайтеся. І вовчиків не забудьте прихопити… — Санько повернув до нас голову і всміхнувся. — Віщує моє серце, що нарешті настав і ваш час.