Джури і Кудлатик

Цілий день тривав розподіл майна, отар, табунів. Найбільше суперечок сталося через отару, в якій верховодив Відбувайло. І черкасці, і переяславці намагалися перехопити його собі, аби дорога була веселішою. Зрештою переяславці порадилися, і Грицик оголосив черкасцям:

— Можете брати це диво з собою. Бо невідомо, що буде, коли йому заманеться буцикатися під час переправи. Або він усіх нас потопить, або ми зо сміху самі булькнемо під воду.

На переправі

По обіді князь Глинський дав сигнал, і черкасці рушили своєю дорогою. Проте над Дніпром тихіше не стало. Голосно перегукувалися переяславські козаки, готуючись до переправи, ситі огирі зводилися на задні ноги і з пронизливим іржанням зводили між собою рахунки, цапи та барани гучним меканням-беканням умовляли свої отари далеко не розходитись.

Швайка з Грициком вигнали своїх коней на горбок, звідкіля було видно геть усе. Пилип причіпливим поглядом обвів галасливу стоянку, тоді поглянув на далекий лівий берег Дніпра і зауважив:

— З таким військом ми й за день не переберемося…

Грицик на це лише безтурботно чвиркнув крізь зуби.

— Встигнемо ще з нашими козами на торг, — відказав він. — Утім… Гей, хлоп’ята, — звернувся він до нас із Барвінком, — а чи не змогли б ви перебратися на той бік, щоб глянути, чи все там гаразд?

Двічі наказувати йому не довелося. Ми з Барвінком кинулися до річки, наче малі діти. Вода була така тепла, чиста й лагідна, що вік би не вилазив з неї! І якби не Грициків наказ, ми б так і зробили.

На цьому боці Дніпра все було так, як і тоді, коли ми навесні перебиралися з нашого берега на черкаський. Ген аж до обрію повільно пересувалися гурти овець, а довкола них неспішно роз’їжджали вівчарі. Від отар линув приємний дух овечого молока і вовни. Час від часу дехто з чабанів хвацько вихоплювався на найближчу могилу і з-під долоні довго видивлявся у степ. Проте, окрім татарських чабанів, що зі своїми вівцями бовваніли ген на овиді, не було нічого загрозливого. Татарські чабани, своєю чергою, час від часу теж вдивлялися у бік Дніпра, але й вони не могли завважити чогось підозрілого. Потому дехто з татарів (від них теж долинали звабливі пахощі молока та вовни) вітально махав рукою нашим пастухам. А тоді кожен повертався до своїх отар.

Та коли ми забралися далеко в степ, то побачили, що татарські чабани почали зиркати не тільки на Дніпрові плавні, а й позад себе. А також туди, де сонце зупиняється опівдні.

А ще за кілька гін ми завважили, що татари озираються і в той бік, звідкіля сонце ніколи не з’являється.

Це вже було цікаво. Тож ми з Барвінком вирішили збігати туди й дізнатися, що там їх непокоїло. Невдовзі на видноколі, ген за отарами, на мить вигулькнула й одразу щезла постать верхового. А ще за якийсь час ми зрозуміли, що ні до наших, ні до татарських чабанів цей вершник не має ніякого стосунку. Від нього тхнуло холодною самотою і залізом. Мабуть, він тримав при собі не одного ножа.

Ми з Барвінком перезирнулися. Так, то був один із тих, кого однаково боялися і над Сулою, і далеко в степу, — татарський розбишака-кайсак. Таких ні на мить не можна лишати поза увагою. Проте нам було заборонено чіпати будь-кого без дозволу. А от пожартувати — ніхто не забороняв. То чом би й не скористатися нагодою?

Здається, ця думка прийшла в наші з Барвінком голови одночасно. Ми ще раз перезирнулися і, скрадаючись, подалися до нього. Вершник виявився змореним, жилавим чоловіком з настороженим поглядом і відрізаними вухами. Так карали тих, кого впіймали на крадіжці чи розбої. На ньому був неймовірно брудний халат, якого він не знімав, мабуть, і серед літа. Від дозорця так відгонило потом, острахом і зажерливістю, що мені аж у носі закрутило.

Так само зморений був і його кінь. Мишастого кольору вуха обвисли йому ледь не на очі. Кінь широко розставив передні ноги і теж дивився у бік Дніпра. Ніздрі його ворушилися — мабуть, у них війнуло дніпровою прохолодою.

Ми з Барвінком розділилися. Він заліг у кущах за десяток стрибків від кайсака, а я нишком оббіг пагорб і теж зачаївся.

Нараз татарський кінь захропів і звівся на задні ноги.

Безвухий хитнувся в сідлі й огрів коня нагаєм.

— Тпру! — вереснув він. — Ти що, здурів?

Проте кінь не вгамовувався. По його шкірі забігали дрижаки. Він мотнув головою і заіржав, ніби перед смертю. І не дивно: Барвінок вибрав таке місце, щоб вітер відніс його запах до кінських ніздрів.

— Стій, кажу! — не на жарт розлютився татарин.

Тепер настала моя черга. Коли татарин повернув голову у мій бік, я вигулькнув з високої трави. Безвухий вереснув ще голосніше, ніж його кінь, і, водночас розвертаючи коня, вихопив лука. Я шаснув за ожиновий кущ. І вчасно — стріла з коротким посвистом увігналася в те місце, де я щойно побував. І в ту ж мить з іншого боку пролунало приглушене гарчання Барвінка. Татарин загорланив так, наче йому в шию вже вп’ялися ікла. А коли я визирнув з-за куща, він був уже далеко.