ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

розмазала по брудному обличчю сльози. — Тут немає де сховатися.

— Поки ми не знайшли його тіла, треба вірити, що він живий, —

роздратовано, наче Чорна Корова вже змирилася зі зникненням Ніязі, пробуркотів Бекир.

Обходячи загиблих, підіймаючи руку, щоб показати армійцям на чергове

тіло, Бекир думав про останню розмову з хлопчиком-лисеням, про всі образливі

слова, які встиг наговорити другу. Він звинуватив Ніязі в зраді, а його діда — у

секретах минулого, але на Матері Вітрів у Бекира був час добре все зважити: Азіз-баба мав тринадцять років, щоб видати його Старшим Братам, натомість

учив та оберігав. Тож якщо він і співпрацював із Гавеном Белокуном, то це

лишилося в далекому минулому.

Насправді Бекира вразило інше. Він завжди думав, що Азіз-баба вважає

його своїм найкращим учнем і спадкоємцем. Бекир був сильнішим, витривалішим, не настільки засоленим, як Ніязі, і, не зважаючи на це, дід обрав

хлопчика-лисеня.

Вони підійшли до краю вирви, що залишилася від барака. На дні блищала

отруйна баюра. З-під ноги Чорної Корови осипалася земля. Обидва думали про

одне й те саме: якщо Ніязі ховався в бараку, вони його ніколи не знайдуть.

Дівчинка намацала руку Бекира й розпачливо покликала:

— Ніязі!

Відповіді не було. Вони вже збиралися відійти, коли на іншому боці вирви

побачили Евге. Дівчинка нахилила голову, наче роздивлялася щось цікаве на дні

ями. Бекир придивився пильніше й помітив лаз, засипаний землею, трохи вище

від калюжі. Він нагадував темну роззявлену пащеку, напівзасипану щілину в

землі на кшталт тих, що залишалися від закинутих ходів ракоскорпів. Бекир

обмінявся поглядами з Евге. Дівчинка зрозуміла його без слів, стягнула й мовчки

передала простирадло, що досі бовталося в неї на плечах. Ще на Матері Вітрів

Ма обгорнула ним малу. Бекир витяг ножа, і вони розрізали тканину на смуги.

Потім зав’язали їх і спустили донизу.

Дівчата обмотали край саморобної мотузки навколо скелястого виступу, а

Бекир, тримаючись за тканину й відштовхуючись ногами, поліз до дірки в стіні

вирви.—Ніязі,титут?—покликавБекир утемряву щілини.

Ніхто не відповів. У голові Бекира завирували казки Азіза-баби. Діра могла

бути чим завгодно — катувальним підвалом Белокуна, давнім могильником, підмурками фортеці, що колись стояла на місці мукоеде ляїн ер. Жоден варіант

не віщував добра. На дні ями щось заворушилося. Сумніви зникли. Якщо існував

бодай шанс знайти Ніязі, то байдуже, яких духів він там зустріне. Бекир

протиснувся до лазу й не повірив своїм очам.

У тісній темній земляній печерці сидів Ніязі. Його натхненне обличчя

підсвічували маленькі вогники, що рясно обсіли підлогу та стіни порожнини.

Ніязі співав колискову, яку змалечку знали всі діти в Ак-Шеїх. Коло його ніг

скрутився Забувайко й теж, здається, слухав пісню.

— Ніязі, а ми думали: ти помер. — Бекир випадково зачепив вогник, з

якого зиркнуло незадоволене дитяче обличчя.

— Бекире, ти живий! — радісно скрикнув Ніязі. — Познайомся з моїми

друзями. Це духи дітей із Матері Вітрів. А знаєш, хто сказав, як їх знайти?

Мертва дочка Гєри Сєрова.

— Я бачив, як його з’їла буря, — відповів Бекир.

Ніязі на мить спохмурнів. А потім його мордочка знову просяяла.

— Дочка Гєри була до цього готовою. А діти хотіли тебе побачити. Вони

сказали, що ти мусиш поговорити з Таргом.

— З Таргом? Хто це?

— Не знаю, — стенув плечима Ніязі. — Але вони думають, що так ти їх

звільниш.

Хлопчик-лисеня зіп’явся на лапи й окинув поглядом печерку, наче

дослухаючись до вогників. На його мордочці з’явилася хитра посмішка.

— А ще просили передати привіт своїй сестрі. Вона зараз чекає нагорі. Не

знаєш, про кого вони?

— Про Евге? — здивовано перепитав Бекир і розсіяно махнув на вихід.

Його зачарували вогники-душі дітей.

Ніязі відповідь цілком вдовольнила. Він підскочив до друга, перехопив із

його рук мотузку, махнув вогникам на прощання і спритно, як справжнє лисеня,

вислизнув із печери. Бекир лише встиг зауважити, як у щілині промайнув його

хвіст. Душі дітей із цікавістю зібралися навколо хлопчика. Бекир подумав, що

серед них мали б бути й ті, що згоріли, коли Ма втікала зі Станції. І, якби вона

його не забрала, він би зараз теж був душею-вогником. Чи є душі в

ненароджених? У тих, які так і не отримали свого місця на землі через війну та

Спалахи? І чи є душа в самої землі? Він хотів запитати про це вогників, але

усвідомив, що не чує їх. Це дивувало. В Ак-Шеїх саме він бачив духів. Але, певно, настав час змін.

Маленькі обличчя світлішали. Бекир не хотів давати порожніх обіцянок.

Він уявлення не мав, хто такий Тарг і як із ним поговорити. Але благання, яким

були сповнені напівпрозорі личка, змусило його промовити:

— Я спробую. Обіцяю, — останнє слово прозвучало кволо, наче він укотре

виправдовувався перед Ма. — Хай чого б це мені коштувало.

Бекир кивнув духам і поліз із печерки слідом за Ніязі.

Нагорі його чекали схвильовані друзі. Чорна Корова показала на Шейх-Елі.

Місто наче ожило, тіні вийшли з руїни й тепер прямували до мукоеде ляїн ер. На

чолі натовпу, перебираючи вісьмома лапами, повз здоровенний павук.

— Це ана-арахна! — закричав Ніязі. Чорна Корова здивовано на нього