ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

подивилася. Тільки Бекир зрозумів, що означали слова хлопчика-лисеняти. Він

кинув мотузку, яку досі тримав у руках, і побіг за Ніязі в напрямку Шейх-Елі.

— Це Азіз-баба, — нарешті впізнала Чорна Корова. — Це він їде на

величезному павукові.

Оп-оп, Андир-Шопай,

Де ховаєшся, Мамай? — співали жінки, що йшли слідом за ана-арахною.

Попереду підтюпцем біг Аслан. Віслюкові вуха радісно стрибали в такт пісні.

Він привітно помахав Бекиру. А коли павук зупинився, допоміг дідові злізти.

Якась із невісток стягла балон із дихальною рідиною. Ще одна розстелила

просто на землі килим, інша кинула подушки. Дід умостився поміж тюфяками й

розпалив люльку, наче знову опинився у власній юрті. Чорні окуляри блиснули в

променях призахідного сонця. Тіні залишилися стояти за його спиною.

Ніязі кинувся до старого, але дід навіть до нього не повернувся. Навколо

вже почали збиратися армійці, амазонки та інші дорослі. Чотириока кругленька

тітка Лєнур нишком на хвильку, наче

боялася, що дід її покарає, притулила до себе Ніязі й повернулася до

готування вечері. Бекира переповнювали запитання, але він лише обійняв друга

за плечі й потягнув із натовпу. До Азіза-баби вже підходили Ма з Повноважним, за ними йшли генерал Григоренко-другий і королева амазонок Гікія. Гуль та

Скіф’янка під руки вели Сашу Бідного.

— Їм зараз не до нас, — сказала Чорна Корова. Вона досі жадібно

вдивлялася в Дешт і перебирала в пальцях тумар.

— Ви так і не знайшли Белокуна? — запитав Ніязі.

Бекир заперечно похитав головою й навіть став навшпиньки, щоб

роздивитися коло дорослих.

— Ми шукали тебе, — йому хотілося дізнатися, чому вони всі зібралися

біля Азіз-баби.

Ніязі потягнув його за рукав.

— Евге хоче щось показати. — Хлопчик-лисеня махнув на місце падіння

Матері Вітрів.

Бекир розчаровано повів плечима. Залишалося сподіватися, що вони

дізнаються про все пізніше. Тепер все закінчилося, і він може просто радіти

друзям.

Діти скористалися тим, що про них усі забули, і подалися до уламків. Яким

же було здивування Бекира, коли він побачив, як маленька Евге прагнула

підважити велику залізну плиту. Рожеві очі зробилися круглими від натуги, а

блідими щічками розповзлися багряні плями. Бекир та Ніязі заходилися

допомагати, але то було все одно, що штовхати скелю. Нарешті Чорна Корова не

витримала й спрямувала в уламок вогненну кулю. Удар відкинув плиту. Бекир

розчаровано подивився на місце, яке відкрилося. Він очікував на якісь таємні

скарби з Матері Вітрів, натомість знайшов чергову темно-брунатну твань. Після

падіння Матері Вітрів чимало Старших Братів перетворилося на «живе м’ясо».

— Поганий, — промимрила Евге, тикаючи в баюру дрючком. А потім

присіла й наблизила до блискучої гладіні руку. Суєрні пагони, що потягнулися

від пальців, пронизали рідину. Вона замерехтіла й вкрилася брижами. На

поверхню з булькотом спливли блискучі ґудзики. Такі на Матері Вітрів носив

лише один чоловік. Ніязі здивовано закрутив головою, наче він один не міг

зрозуміти, що відбувається.

— Це Белокун? — запитала Чорна Корова, роздивляючись «живе м’ясо».

— Поганий, за дітей, — кинула Евге й витерла руки. Від баюри піднявся

сморід гнилого м’яса.

— Кому ж я віддам це? — Чорна Корова вчепилася в тумар, наче в

Забувайка. Багато тижнів вона трималася за ідею віддати тумар Белокуну. Це був

її останній зв’язок із батьком. Марко Дорош давно помер. Його наказ був лише

сном, у який вірила тільки Чорна Корова. Але вона вірила. І це для Бекира було

найголовніше. Друг може помилятися, але на те й дружба, щоб підтримувати

навіть у помилці. Бекир судомно проковтнув гірку слину. Уперше він не знав, що робити, як допомогти Чорній Корові.

— Ми знайшли Белокуна. Це ж головне? Може, час відкрити тумар?

Чорна Корова провела пальцями по волоссю, потім одним порухом

розірвала шнурівку й розламала трикутник. З тумара випав напівпрозорий аркуш

із майже вицвілими написами.

— Це схоже на уривок із газети чи агітки, я не пам’ятаю правильне слово.

— Ніязі першим подивився на шматочок паперу й передав його Бекиру. —

Можеш прочитати?

— Я бачив такі букви в юрті Азіза-баби, але це давня мова. Нею говорили

на материку до війни й до Спалахів. — Бекир показав папірець Евге, але мала

лише похитала головою. — Я знаю, хто може допомогти.

Очі Чорної Корови світилися такою надією, що він тільки зітхнув.

— Нам доведеться прорватися до Азіза-баби.

Талавір. І коло замкнулося

— Ти хочеш сказати, старий, що в цьому засоленому джадал із пророцтва?

Той, що знищить світ? І тому ми маємо його вбити? — гнівно запитала Гікія, показуючи на Талавіра. Вона єдина залишилася стояти. Інші розсілися довкола

Азіза-баби й тепер крутили головами, щоб не потрапити під нервовий спис

королеви амазонок.

— Це правда? — запитала Ма в Талавіра. Зі складеними за спиною

крилами вона нагадувала насуплену гірську орлицю. Усі очі прикипіли до нього, наче після падіння Матері Вітрів він був найбільшою загрозою для Дешту.

Талавір не хотів, щоб Ма саме так дізналася про духів у його тілі, але тепер було

пізно.— Не тільки джадал. У моїй голові два духи. Кровожерливу відьму Амагу