ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Але тепер розумію, що це було з материка. — Генерал подивився в бік Гнилих

боліт. Десь за ними колись була фортеця Ор-Капи, потім — море і, нарешті, земля Діви.

— Нам немає діла до тих, хто за межами Дешту. Хіба вони нам допомогли, коли сюди прийшли Старші Брати? — забила копитами Гікія.

— Твою пам’ять з’їв суєр, царице, — втрутився Болбочан. — Тоді Старші

Брати були всюди.

— Це нічого не змінює! — вигукнула амазонка. — Крім того, засолені не

можуть вийти за межі Дешту.

— З ним зможемо, — Болбочан показав на Тарга. — Він — наша Золота

Колиска.

— Але це означає, що й суєр піде за нами.

Заувага Ма змусила всіх замислитися. Суєр ніс руйнівні зміни. Чи була

здатна країна Діви їх витримати?

— Ніхто не знає, що за суєрним куполом, — викрикнув хтось з армійців.

— Може, там теж потвори?

— І Язик — головне чудовисько. Має дві голови, облізлі крила та гнилий

пісюн із горошину, — вибухнув сміхом Шипохвіст.

Жарти на адресу Язика наростали, немов лавина.

«Сміх убиває страх, цих засолених нічим не злякати», — подумав Талавір і

прибрав руку з плеча Тарга. Він аж ніяк не хотів, щоб хлопчика й справді

використали. Тільки не всупереч його волі.

З юрти Азіза-баби долинуло квиління невісток. Першим вийшов Ніязі.

Його мордочка витягнулася, а риси загострилися, у них з’явилося щось вовче.

Наче лисеня готувалося от-от переродитися в мудрого степового хижака.

— Дід наказав поховати себе тут. На мукоеде ляїн ер.

— Спершу мертві, а потім чвари, — замість нього закінчив Бекир.

Слова дітей подіяли сильніше за будь-які погрози беїв. Чоловіки та жінки

розійшлися віддати останні почесті своїм мертвим. Запалали похоронні багаття.

Мукоеде ляїн ер заполонив сморід горілого м’яса. На прохання Азіза-баби в

мертвому ґрунті викопали яму.

Талавір вгризався в кам’янисту глину доти, доки не показалася вода. Вона

тхнула сіллю, але не отрутою. Старого загорнули в саван і поклали на дно

могили. Весь цей час Ніязі співав усе, чого його навчив дід: казку про Золоту

Колиску й про Діву — матір Кіммерику, про жайчи та янгола вогню, про хитрого

Шейтана та облудного Джина, про страшну Албасти й мужню Джаніке-ханум, про мудрих старців — співців свого народу — та воїнів, готових стати на захист

рідної землі.

А коли над могилою залишився тільки горб, кожен приніс по каменю. Евге

притягла зчорнілу залізяку з Матері Вітрів, Бекир із Чорною Коровою — землю з

вирви від барака, де тримали дітей. Гуль висипала жменю мушель, зрізаних з її

кіс. Ніязі простягнув Бекирові маленьку щепу.

— З Дерева Болю, з твоєї рани. Дід заслуговує на дерево. Щоб над його

могилою було те, що тягнутиметься в небо.

Бекирові не треба було пояснювати — він закопав шматочок дерева в

ґрунт і поклав на нього руки. А коли прибрав, із землі пробився росток. Чорна

Корова здивовано охнула й заплескала в долоні.

Останніми підійшли Саша Бідний та Скіф’янка. Акинджий мав значно

кращий вигляд. Рани були акуратно зашиті й змащені смердючою глиною, на

обличчя нап’ята маска. Талавір обмінявся із Сашею поглядами, але підходити не

став. —Яквони розійшлися замазонками?

Ма не знала, відповіла Гуль:

— Майбутня війна примирити. Саша Бідний обіцяти амазонкам допомогу

акинджиїв. Скіф’янка обіцяти йому сина. — У голосі синьошкірої був жаль, ніби

вона розраховувала, що акинджий дістанеться їй.

По обіді, коли дим над вогнищами розвіявся, а Дешт та Гнилі болота

поглинули сморід, беї всіх армій пішли на нараду. Це було дивне видовище, адже усамітнитися вони не могли. Сіли посеред мукоеде ляїн ер. Навколо

розмістилося спрагле до новин військо.

— Як думаєш, що вони вирішать? — Ма передала Талавірові шматок

сухого м’яса й витягнула з-під

нього крило. Вона все ще вчилася з ними вправлятися.

— Не думаю, що в нас є вибір. Точніше, він завжди є, Тарг тому приклад.

Дешт має нарешті повстати й подолати Старших Братів. Діва має перемогти

Двобога. Чи не тому Мамай спалахнув, Бекир народився, а мене створили?

— Ненавиджу, коли ти кажеш «мене створили». Ти наче за всі свої вади

просиш винуватити Белокуна. Ти, Талавір Каркінос, — чоловік, якого підкинув

мені Дешт. І я хочу пізнати його краще.

— А ти завжди знайомишся з тим, кого тобі підкидають? Ай! Вибач, жартую. — Талавір потер руку, по якій пройшовся кулак Ма. — На Матері

Вітрів мала б бути інформація про мене до Спалахів. Кимось же я колись був?

— По-перше, усе згоріло. А по-друге, може, і ніким.

Талавір обурено скинув брови.

— Іноді після бур знаходять «живе м’ясо», — жуючи, пояснила Ма. — І це

не рештки когось, не бійся. Так відтворює себе Дешт. Може, ти перше його

вдале втілення.

— Ти наслухалася історій про богів, — зневажливо махнув рукою Талавір, хоча припущення Ма його потішило. Значно краще бути дитям Дешту, ніж

результатом експериментів Старших Братів. Якщо його породив Кіммерик, то

він має на нього право так само, як і решта засолених. Талавір подивився на

дітей, які вмостилися неподалік.

Бекир учив Тарга грати в тогуз коргоол, і це чомусь надзвичайно смішило

Чорну Корову та Евге. Навіть Ніязі, попри своє горе, тихо підсміювався в нові

вуса. Забувайко перебігав із рук у руки й здавався найщасливішою істотою в

усьому Дешті.