Елементал

Але я недаремно так часто згадував Андре Сіяка, бо невдовзі асфальтовою доріжкою до мене підкотив чорний «пежо», і за його кермом я впізнав біле, наче вимочене у хлорці, обличчя нашого психоаналітика. - Є р р розмова, - сказав Сіяк україн ською, і лише хрипливе «р» видавало, що він народився у Франції.

- За що ти зламав йому носа? - спитав Сіяк уже в машині, коли я перевдягнувся і ми з вітерцем помчали рівненькою трасою неві домо куди.

- За сало, - сказав я.

- Він що - вкрав у тебе сало? - засміявся Сіяк. Навіть його білі зуби видавалися жовту ватими на тлі неприродно білого обличчя.

- Ні, повівся по свинському.

- Ти не казав, що володієш… цими східними штуками. Ти багато від нас приховав.

- Які там східні штуки? - знизав я плечи ма. - У нас своїх вистачає.

- Бойовий гопак? -іронічно спитав він.

- Ні, прямий удар поміж роги. Бугая валить. Або захват попідсилки. Але веслування і плавання у мене справді на першому місці.

- Ти знав, що карате і всякі такі дурниці у нас не в пошані, так?

- Звісно ж.

- І знаєш чому? - спитав він.

Я милувався автострадою, по обидва боки якої височіли неонові ліхтарі, хоч їхали ми не містом, - тут і там зеленіли виноградники, лиш де не де видніли черепичні дахи. Сіяк тримав стрілку спідометра під дві сотні і не зводив очей з дороги.

- Знаю, - сказав я. - Дехто вважає, що це є причиною зайвих конфліктів.

- Ні, не тільки. Просто це викаблучування потрібне лише в гівняних американських фільмах. Де один недоносок калічить цілу армію. А ти ж уже знаєш, що так не буває?

Я вирішив, що на це запитання відповідати не обов’язково. Зрештою, то була тільки прелюдія до набагато важливішої розмови - така собі розминка, яка ні до чого не зобов’я зувала.

Перед естакадою Сіяк скинув швидкість, і синій щит шляхової розв’язки підказував, що ми десь між Тулоном і Ніццою. Отже, тери торія нашого полку лишилася позаду, і мені ближчим часом не світила зустріч ні з язикатим Мареком, ні з благочестивою Ніколь, чий солодкий язичок, здається, був призначений зовсім не для розмов.

Сіяк також зрозумів, що пора переходити до головного, і, скориставшись меншою швид кістю, повернув до мене своє крейдяне обличчя.

- Ти добре знаєш Чечню?

Запитання було трохи несподіваним, і я подумав, що Андре Сіяк, безперечно, фахівець винятковий: на таку службу, як у нього, альбі носів не беруть.

- Ні, - сказав я. - Був там, ото і все.

- На чиєму боці?

- На нашому. Ви ж знаєте.

Йому це сподобалося: і те, що «на нашому», і те, що «він знає». Я не став його розчаровувати поясненням, що був я там на… своєму власному боці. - Є одна пропозиція, - сказав він те, що вже давно було зрозуміло - просто так із прізону нікого не забирають, навіть якщо ти незамінний елементал спеціального секціону «Жаби». Але Сіяк витримав ще одну кілометрову паузу і повторив:

- Саме пропозиція - не наказ. Тобто ти можеш відмовитись. Якщо погодишся - оплата подвійна, як за бойову операцію. А в разі відмінного виконання - винагорода. Півміль йона франків.

Моєю грудною кліткою пробіг холодок. Не тільки тому, що вражала сума в сто тисяч баксів, а ще й через те, що вона якраз дорівнювала страховому відшкодуванню за мою смерть.

«Пежо» вже з’їхав з автобану і котився вузь кою бетонованою дорогою серед поля. Зупи нився перед шлаґбаумом «STOP», той піднявся угору, як ґільйотина.

- То що, їдемо далі? - спитав Сіяк. -

Подумати ще буде час.

Здавалось, він просто грається зі мною, випробовує на ще один тест, адже поки що не було про що й думати - хіба подумки лічити купу грошей, яких вистачить мені не лише на пристойний пам’ятник, але й на скромний мавзолей.

Попереду була ще ґратчаста металева брама, яка теж відчинилася автоматично (цей чорний «пежо» і його господаря тут добре знали), а далі ми зупинилися перед дерев’яним двоповерховим будиночком, який здивував мене своєю непоказною простотою. Тоді я ще не знав, що навіть військовий штаб НАТО (не Брюссельська штаб квартира, а саме польо вий SHAPE) тулиться в таких же непримітних клунях.

Всередині теж не було нічого особливого, тут стояла лінива тиша, і вартовий леґіонер у білому однострої не подав ані звуку, лиш витягнувся у струну.

Ми східцями піднялися на другий поверх, і тільки тут, проходячи довгим вузьким коридо ром, я побачив на дверях банальні конторські таблички з написами «Відділ з питань плану вання й політики», «Відділ оперативного реаґування», «Відділ моніторинґу міжнародних кризових ситуацій»…

Авжеж, саме ці останні двері штовхнув Андре Сіяк і пропустив мене наперед.