Труну повантажили у вертоліт і полетіли в Зугдіді, де чекав літак. Тут ще раз відкрили віко, щоб розпізнання тіла засвідчили академіки, і вони також закивали головами.
Підписали третій протокол. У літак, який тепер вирушав до Грозного, сіли й кілька грузинів.
Похорон призначили на 24 лютого.
Першого президента Грузії ховали не на рідній землі, але, як і годиться, з усіма почестями. Під жалобний марш у супроводі почесної варти труну доправили на військовому лафеті до блоку «Б» Президентського палацу, де відбулася громадська панахида.
Прибули сотні земляків Звіада і навіть патріарх грузинської церкви. Тихою чорною рікою текла процесія до резиденції президента Ічкерії, де було приготоване останнє приста новище для небіжчика.
Султан Чорний поволі відмірював крок у почесній варті, і його спиною повзали мурашки.
Минулої ночі, охороняючи труну, він не витри мав і ще раз відхилив віко. Не вірячи своїм очам, навіть торкнувся рукою… Людського тіла там не було. І ось тепер, спостерігаючи за цим велелюдним дійством і тамуючи в собі досі незнайомий страх, Султан Чорний благав Аллаха, аби той поставився до цього з розумінням.
Літак приземлився в аеропорту Махачка ли, і я вилузався з його сонного черева майже як Одіссей із троянського коня. Хоч би де я вибирався з літака чи гелікоптера після тривалого перельоту, а завжди насамперед принюхуюся до підсоння*, наче все залежить від нього, і тепер також глибоко втягнув повітря, як перед стрибком у воду. Травневе сонце пригрівало, але ще не пекло, десь, либонь, чи не з Каспію, подував свіжий легіт, і я сказав собі:
________
*Клімат.
«Ласкаво просимо, мосьє Дюшан, чурек і сак ля - все твоє», - сказав я, звичайно, не вголос, бо внизу біля трапа вже переминався з ноги на ногу жвавий чоловічок і світився до мене порцеляновими зубами.
- Мосьє Дюшан? - спитав він.
- Мосьє Пелен?
Якби я вмів ніяковіти, то, напевно, зашарівся б, адже немає нічого примітивнішого за всі ці аґентурні «ля ля фа фа», і мені здається, що якби на той час місію Червоного Хреста очо лював тут не француз, то все відбулося б так само. Тільки на моєму місці був би хтось інший, і в його грудній порожнині нічого не зворух нулося б навіть тоді, коли б він угледів те, що побачив я, - на ближній посадковій смузі грівся на сонечку Іл 86 і маґнетизував мосьє Дюшана крикливим написом «УКРАЇНА».
Пелен, мабуть, подумав, що мене вразили бетеери, які тут і там бовваніли довкола летовища, і винувато розвів руками:
- A la guerre comme a la guerre*, - сказав він. - Тут розташовані військові частини федералів.
Усе під їхнім контролем. - І навіть ваша місія? - безцеремонно спи тав я.
- Ну, не зовсім…
У тому числі й ви особисто, мосьє Пелен, подумав я, закидаючи за плече важкенького саквояжа, якого Пелен уже зважив очима.
- Сподіваюсь, у вас там нічого такого… е е е…
- Нічого. Окрім зброї, - сказав я.
- Зброї?
_____________________
* На війні як на війні (фр.).
- Так, найгрізнішої зброї проти росіян.
Vodka «Smirnoff».
- О! - Пелен штучно засміявся штучними зубами, бо після мого жарту йому ще не відлягло.
Але потерпав він недаремно. В аеропорту не було й натяку на зелений коридор, і мені довелося пройти найсуворіший митний кон троль, позбувшись із своїх запасів першої пляшки «смирновки».
- Я відшкодую, - знов винувато всміхався Пелен. - Ви ж розумієте, що з ними краще не сваритися.
Я розумів. Ми пройшли до офісу Червоного Хреста, що містився тут таки, в приміщенні аеропорту. Пелен виставив пляшку дорогого французького коньяку, який виявився, як завжди, звичайнісіньким бренді. Коли він узяв свою склянку, вона затанцювала в його руці, і Пелен хапливо, але майже з відразою відпив добру половину.
- Взагалі то наша головна база не тут, а в Хасав Юрті, це на кордоні між Дагестаном і Чечнею, - розповідав він про химині кури. - Там ми зосереджуємо всі гуманітарні надход ження, а потім відправляємо їх за призна ченням… Та ви пийте, пийте, мосьє Дюшан!
Тут усі п’ють, тут без цього можна збожеволіти.
Підохочуючи мене, він знов узяв склянку, і тепер, після першого причастя, його рука стала значно твердішою. Однак ми ще не встигли вмочити губи, як раптом відчинилися двері, і до кімнати влетів такий розлючений чолов’яга, що я відчув, як мимоволі напружились мої м’язи. Він мав до того чорнюще обличчя, що я сприйняв його за кавказця, та вже з першої фрази розпізнав свого земляка.
- Да шо ж это за сваволье такое, господин Пелен? Сначала с нас требовали по двести доларов в час за простой самолёта, а теперь, выявляется, нет кому разгружать нашу гума нитарку! Это так не пройдёт, господин Пелен, я не только депутат украинского парламента, у меня мандат Организации непредстав ленных народов, выданный в Гааге…
Пелен заходився втихомирювати мого зем ляка, а я дивувався тісноті цього світу, який і досі тримається на бюрократичних папірцях, липових печатках та фальшивих посвідках, адже й мені перед виїздом спершу приготували мандат Організації непредставлених народів, підписаний самим генсеком UNPO Майклом ван Прааґом, а потім чомусь передумали й пошили з мене червоного хрестоносця.