Елементал

- Хто тепер кому пише? Та ще й звідти. - В її сумочці забулькотів мобільний, і Лі піднесла його до вуха.

- Ти від’їжджаєш? - здивувалася вона. - Аж на два дні? Повертайся скоріше, бо я тут помру з нудьги.

- Ти вийшла заміж? - спитав я, коли вона сховала мобільник.

- Ні, це мій бойфренд. А в тебе на щоці моя помада. І я не хочу її стирати.

- Чому?

- Сказати? Одного разу, коли ми з Асею жили вдвох у кімнаті, я попросила її дещо показати з отих ваших прийомчиків. Дійшло до того, що ми з нею почали борюкатись, як справжні мужики. А потім я раптом відчула гострий оргазм.

- Ти що, лесбіянка?

- Ні, я уявляла себе не в її обіймах, а в твоїх.

- Лі, ти дуже класна, - сказав я. - І я чую твою помаду на своїй щоці усім своїм корінням.

Жаль, що мені треба йти між люди.

Вона взяла серветку, провела по ній зволо женим язиком і стала витирати мою щоку. А потім дістала губну помаду, підсмикнула мій рукав і трохи вище зап’ястка, там, де «дикі гусаки» полюбляють ставити татуювання, на писала червоним свій телефон.

- А тепер іди між свої люди, - сказала Лі.

Далі я ні кроку не міг ступити без дядечка Толі і, на свій превеликий подив, застав його в офісі, де він бував тільки тоді, коли щось велике здихало в лісі. Наш аятолла* впізнав мене одразу, це ж я приніс йому до Лук’янівської тюрми, коли він сидів там у липні 1991 го, приніс тоді йому на день народження і викотив з мішка голову Леніна, яку відірвав од пам’ят ника біля однієї сільради. Дядечко Толя це добре запам’ятав, бо й тепер зустрів мене так радо, ніби я, професійний зірвиголова, щойно повернувся від кремлівського мавзолею.

- Дядечку Толю, - сказав я. - Мені треба в Чечню.

- Куди и и? - Він затягнувся термоядер ним «примаком», начиненим кізяками, й за кашлявся, і бухикав усіма своїми нутрощами, поки не погасла цигарка, а потім знов її при палив і сказав:

- Україна не бере участи в міжнародних конфліктах.

- Ви там буваєте часто.

- То в мене ж там друзі!

____________________

* Очевидно, йдеться про одного із лідерів УНА (Української Національної Асамблеї), багатолітнього політв’язня Анатолія Лупиноса (1937 - 2000 рр.), якого так називали в патріотичних колах (ред.).

- У мене також там друзі. Ви знаєте Робін Ґуда?

- Робін Ґуда? - він знов затягнувся й закашлявся, у ньому все так і хрипіло від того диму. - Так то ж не друг, то стерво. Якщо ти маєш на увазі Руслана Лабазанова. Карний злочинець, який сидів за вбивство, а тепер гуляє в Надтеречному районі. Це ти про нього?

Мені нічого не лишалося, як розповісти про все дядечкові Толі, він щиро мене відмовляв від поїздки, застерігав російськими фільтрацій ними таборами, в яких уже також устиг побу вати, і тільки тоді, коли я сказав, що поїду туди хоч би що, аятолла зглянувся, дав мені кілька адрес, добрих порад і благословив у дорогу.

А ввечері Лі спитала, чим це я так обкурився, що дихнути не можна, ану мерщій до ванни, сказала Лі, бо ми вже сиділи в її запашному помешканні, пили французький коньяк, який виявився звичайнісіньким бренді, курили дорогі сиґарети, і їх аромат губився в різкому запахові «примаку», що ним я просяк біля дядечка Толі.

Та мені любий був отой запах, і любою була Лі, бо я майже три роки не бачив чистої жінки, я майже три роки не бачив ванни, а Лі була така свіжа і чиста, що коли згодом, уже пізніше, вона нагнулася до комодної шухляди, коли коро тенька нічна кошуля підскочила вище сідниць, її волога щілина нагадувала стільникове вічко, наповнене медом. Та було щось у ній і неса мовите, бо коли я виливав усю свою трирічну жагу в її жадібне лоно, Лі шепотіла крізь стогін «Ася… Асічка… Ася», і не знати було, чи то вона мене розпікає, чи, захлинаючись, роз’ятрює свою власну рану: А-а-а-ся… І вже ввижалося, що то не я входжу в її тугі, соковиті надра, а вона проникає в мене, я мовби і справді ставав її (моєю) Асею, а Лі ставала мною і текла, текла в голодну Асину плоть.

Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення чи, певніше сказати, обмін тілами.

А потім… Потім завжди не так, як спочатку.

Вранці Лі сказала:

- Я знаю. Ти більше не прийдеш.

- Лі, ти класна. Я тебе люблю.

- Але не кохаєш.

- Ні, - сказав я. - Тільки люблю.

- Ти будеш її шукати? - спитала вона.

- Буду.

- Якщо знайдеш…

- Передати вітання?

- Ні, скажи, що я її ненавиджу.

Перед Хасав Юртом ми вперлися в росій ський блокпост, і мій водій, не чекаючи за прошення, вийшов з машини. Двоє солдатів з автоматами уже були поруч.

- Куди проти ночі?

- Везу пасажира. У Хасав Юрт.

- Документи!

Другий визвірився до мене:

- Вилазь, чого розсівся?

Я вийшов і подав йому «червонохресну» посвідку, на якій красувалося поличчя мосьє Дюшана, тобто моє фото.

- А це що за хрестовий валет? Вань, прикинь.

Він підійшов до «Вань», в якого, либонь, було більше звивин, бо той спитав:

- У комітет біженців?

- Так, - сказав я.

«Вань» повернув мені картку.

- Хрест козир, - сказав він тому, що мав менше звивин. - Відчиніть баґажник.

Там була каністра з бензином та ще запаска.

- Що в сумці? - глянув він на заднє си діння. - Відкрийте.

- Гостинці, - сказав я і подав йому пляшку «смирновки».