Елементал

До застілля Єльцин повертався пританцьо вуючи, а тоді пішов у справжній танок, плес каючи себе по колінах, як цирковий ведмідь. Але пізніше він, напевно, все таки згадав досвід своїх середньовічних попередників, які воліли бачити не «мокре місце» від заклятого ворога, а його відтяту голову. Згадав. Бо ніхто з учасників тієї операції так і не отримав «героя».

Інакше розповіла про загибель генерала його дружина Алла Федорівна. Вона всіх запевняла, що після смертельного поранення її чоловік жив ще дві години і помер у неї на руках. Утім, як казав колись той таки генерал, вдови мають свій особливий погляд на такі речі. А ще він казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть вертатися з того світу. Так воно чи не так, але саме з кінця того квітня федерали заметушилися в пошуках усіх родичів генерала.

Ніхто вже й не приховував цього ганебного полювання, і на російських блокпостах навіть з’явилися фотографії розшукуваних.

Хасав Юрт лежав на краю Дагестану, однак тут жили переважно чеченці, і всі вони добре знали Лечо Гелісхана на прізвисько Ламбада, до якого мене й послав дядечко Толя, забезпечивши посвідкою кореспондента газети «Незборима нація», відряджувальним посвід ченням та клопотанням до всіх органів влади на ксерокопії депутатського бланка.

Ламбаду так прозвали, напевно, за його ве селу вдачу й моторність, хоч важко було зрозу міти, звідкіля бралася та веселість у чоловіка, який не мав лівої руки і правого ока, а до того ж їздив, вважай, на катафалку, тобто їздив на машині швидкої допомоги, яку приватизував ще до війни і називав не інакше як «таблеткою».

Але це таки був і катафалк, бо Ламбада часто перевозив у ньому мертвих, перевозив загиблих до їхніх домівок, і то вже стало сумною профе сією цього веселого чоловіка, який, щойно почувши, звідкіля і від кого я приїхав, спитав:

- А ти знаєш, як чеченці кажуть на сірники?

Ні? А так, як і українці - сір ни ки! - вигукнув він і зареготав на радощах, що в нас так багато спільного, і частував мене галушками, які, що правда, чеченці готують не з салом, а з м’ясом, і казав, що він мене може перевезти на своїй «таблетці» навіть у Туреччину, бо його знають на всіх блокпостах.

- Ти можеш довго не дихати? - спитав Ламбада.

- Як… не дихати?

- Ну, тобі доведеться їхати в труні. - І цілу дорогу не дихати?

- Та ні, - сказав Ламбада. - Якщо відкриють віко. Лице я тобі трохи підмалюю, але треба буде не дихати. І не сміятися. Бо це дуже смішно, повір мені, це дуже смішно - живому лежати в труні й не дихати. - Ламбада засміявся, наче показував, як це воно буває смішно, і його порожня очниця також сміялася.

- У дитинстві, - сказав я, - коли ми з хлопцями купалися в річці, то пірнали на вожака. Хто найдовше пробуде під водою, той і ставав вожаком. - І що?

- Вожаком завжди ставав я. Уже тоді я міг не дихати дві хвилини.

- Ну то можна вирушати, - сказав Ламбада. - Тільки не розумію, що тобі робити в Надтеречному районі. Там же ця банда*.

Давай краще я тебе здам Радуєву.

- У мене там пропала сестра, - сказав я.

_______________________________

* Надтеречний район контролювали проросійські угру пування Умара Автурханова, який був в опозиції до Дудаєва й очолював так звану Тимчасову Раду.

- Сестра? Вах! - зумівся Ламбада. - Як же вона там опинилася?

- Приїхав до Києва якийсь Біслан, сказав, що їм потрібні медики, вона повірила в казку про Робін Ґуда…

- Ай, погано, погано, - похитав головою Ламбада. - Там часто пропадають люди. Там гуляють ті, кого Росія спеціально випустила з тюрем. Лабазанов, який називає себе Робін Ґудом, колись тримав у руках все узбережжя Абхазії. Усі повії там були його.

- А що, - спитав я обережно, - у вас теж можуть бути будинки розпусти?

- Я чув тільки про один, - сказав Ламба да. - Але то в Грозному. Де кафе «Татабанья», біля Зеленого базару. Ні, тобі треба до Салмана Радуєва, сам ти нічого не зробиш. Може, Сал ман щось підкаже. А так ти можеш позбутися голови, і твоїй сестрі вже ніхто не допоможе.

Це справді було смішно - я лежав у труні з трохи відсунутим убік віком, яке за сиґналом Ламбади мав щільно прикрити над собою, лежав і не бачив, куди мене везуть, не бачив дороги, тільки відчував своїми кістками її глибокі вибоїни, залишені бронемашинами.

Труна пахла живицею, пахла сосною і таки відгонила смертю, недарма із живиці роблять ладан, яким обкурюють небіжчиків, і я вже трохи перейнявся цією роллю, особливо після того, як Ламбада припудрив мене якоюсь гидотою, і думав, що коли нас зупинять і розпізнають цю хитрість, то мене так і зако пають живцем у землю.

Ото вже сміху буде! Але мені стало непере ливки, коли Ламбада вигукнув «Кришка!» і зменшив швидкість, бо хоч то був сиґнал причинити віко, проте «кришка!» прозвучала для мене як «амба!» чи навіть «амінь!» Я щільно притяг на себе віко, склав руки на грудях і, заплющивши очі, нагострив вуха.

«Таблетка» зупинилася. Ламбада вийшов з машини і про щось гомонів із солдатами ( думаю, що в них теж був якийсь інтерес до Ламбади, наприклад, стосовно «травички»), аж раптом відчинилися задні двері «таблетки» і хтось запитав: