Елементал

- Чоловік чи жінка?

- Мужик, - сказав Ламбада. - Росіянин.

- Ану відкрий!

Я затамував подих.

- Ні, я боюся покійників. А раптом він оживе, - сказав Ламбада і голосно засміявся.

- Краще відкривай уже сам.

Потім він розповів, що копар справді потягся рукою до віка, але в останній момент передумав. Адже, якби покійник виявився живим, то міг би сипнути автоматною чергою.

- Навіщо йому зайві клопоти, правда ж? - сміявся до мене Ламбада, а я за всю дорогу вперше попросив у нього дозволу закурити в труні. І це теж було чорті й що: лежить собі в домовині покійничок, посмоктує цигарку, тільки й того, що не попльовує в стелю.

- Може, кави? - спитав Ламбада.

- Я не проти.

- А бабу хочеш?

- Це взагалі був би клас.

- Таку, знаєш, кістляву, з косою, - сказав Ламбада. - Оту, яка ще нікому не відмовила.

Я чекав, що він зарегоче, проте Ламбада примовк і мовчав доти, поки, нарешті, дозволив мені вилізти з домовини.

- Це вже наша територія, - сказав він. - Виходь, розімни кістки.

Ми стояли в неглибокій ущелині серед невисоких гір, укритих мішаним лісом. Дерева вже прихопила перша легенька зелень, і їй голосно раділи пташки. А туди далі перед нами тяглася смарагдова, трохи хвиляста долина, яку перетинала навпіл рівнесенька смужка сухого очерету. Очевидно, він поріс уздовж арика.

Це перше весняне пробудження Ламбада розумів по своєму.

- Копарі відійшли, і повернулися птахи, - сказав він.

Коли ми рушили далі, я вже сидів поруч з Ламбадою. Грунтова дорога через долину привела нас до покинутої ферми, неподалік якої над ариком вився димок.

- Бензин женуть, шайтани! - сказав Лам бада.

- Як… женуть? - не зрозумів я.

- А так, як горілку. Тільки не з браги, а з нафти. Первак - дев’яносто п’ятий, потім цідять сімдесят шостий, а рештки - солярка.

Назустріч нам виїхав чоловік на коні у смушевій папасі.

- Це лісник, - сказав Ламбада. Він зупинив «таблетку» - салам алейкум! - а далі я не зрозумів, про що вони говорили.

- Тебе запрошують на хліб сіль, - сказав Ламбада. - А потім відведуть до Салмана.

- А може…

- Негарно відмовлятися. Вони якраз на смажили… е е е.. не знаю, як по російському.

Ми ще трохи під’їхали «таблеткою», потім разом із лісником спустилися вглиб арика, на споді якого жебоніла вода. Довкола багаття сидів гурт чоловіків, серед яких були й підліт ки, - хто в камуфляжі, а хто й так, просто, аби затулити душу. Неподалік упоперек арика на колодах стояла велика цистерна - невже й справді женуть бензин?

- Вибачай, брате, горілки немає. Магомет не дозволяє, - сказав здоровенний хлопчина із наївно синіми очима й пшеничною бородою.

Лише важкий клинцюватий ніс і видовжені, приплюснуті до голови вуха виказували в ньому кавказця. Це й був Султан Арж, Султан Чорний із села Гухой, як він себе називав, очевидно, пишаючись приналежністю до чинхойського тейпу*.

_______________________

* У чеченеців існує родовий поділ на тейпи. До чинхойського належав і Джохар Дудаєв.

Вигляд у нього був, звичайно, такий, що справляв враження, а якщо світлий чоловік має прізвисько Чорний, то й поготів.

Ми їли баранину, смажену впереміш із якимось лапатим зіллям, що нагадувало листя конвалії, і, відчувши смак молодого часнику, я здогадався, якого слова не знав Ламбада: «че ремша». Вона була напрочуд смачною, ця сма жена черемша, просякнута соком і лоєм ситого валаха.

Потім ми попрощалися з Ламбадою, він подав мені свою єдину руку й сказав:

- А ти збрехав мені, правда ж?

- Коли?

- Будеш одружуватися на своїй сестрі - поклич на весілля.

Однак я не збирався ні з ким одружуватися.

Я тільки хотів знати правду і тому залишив ся в Радуєва. Це бажання, мов куля, застрягло у грудях й не гоїлось, воно жило в мені окре мим життям, незалежним уже ні від Асі, ні від мене, - мета, за якою не було нічого, окрім гордині.

А Салман теж із своїми причудами. Темні окуляри, чорна коротка борода, чорний берет - викапаний тобі Че Гевара, який п о в е р н у в с я з т о г о с в і т у і зустрів мене в холодній печері, посадив за ще холодніший стіл, голий, обшитий якоюсь бляхою, сам сів навпроти і дивиться крізь темні скельця.

- Мені потрібні хоробрі хлопці, - каже. - А ти хоробрий?

- Не знаю, - кажу.

- Перевіримо?

- Давай.

Він знімає з паска «лимонку», висмикує з неї чеку і кладе серед столу.

Якийсь час ми дивимось один на одного, а потім разом в одну мить опиняємося під сто лом, стукаючись там, як барани, лобами. Над нашими головами лунає такий вибух, що закладає у вухах, але я ще годен почути його голос:

- Ти нам підходиш. Якби відразу кинувся тікати до виходу, то, хлібом клянусь, не взяв би.