Елементал

Я дав йому новеньку п’ятдесятидоларову купюру і, відкинувшись на сидіння, приплю щив очі: базар закінчено. Сто, двісті кілометрів, тисячу… Яка різниця? Земля кругла й малень ка, як макове зерня.

Минулого разу я проїжджав цією доро гою ранньої весни, ще й «зеленка» не поповзла горами, і світ видавався мені зовсім інакшим, і сам я тоді був не таким, як тепер, хоча вже й спізнав, почому ківш лиха. Все пішло косо криво після того, як мене, майже відмін ника романо ґерманського факультету, призера Універсіади і взагалі чудового хлопця, ви перли з четвертого курсу університету за «злісну участь у парамілітарному формуванні». А щоб він, цей чудовий хлопець, не плакав, не журився, щоб він де небудь прихилився, то, звісно ж, оддали в москалі, де я два роки переганяв воду з калюжі в калюжу, чистив у позачергових наря дах картоплю, а під час марш кидків пер на своїх плечах пудового «красавчика»* і когось із тих здохляків, що, вхоркавшись, пускали піну, падали з ніг і підводили всю отару.

______________

* Так чеченці називають кулемет Калашникова.

Першого року служби я ще мав утіху від Асиних листів (коли вона, студентка медичного, вступила в нашу організацію і стала відвідувати заняття зі східних двобоїв, ми її називали Васею), а потім без жодного «прости про щавай» листи перестали надходити, і потяглася така нудьга, що ліпше б я став вовкулакою. Тоді вже точно перегриз би горлянку отому лейте нантикові суворовцю, який після кожної чер гової зірочки так напивався, що на пляжі стягував з дівчат трусики й відразу позбувався тієї зірочки, а тому міг командувати лише «губою» і вже там до безтями згонив злість на арештантах. Та я не думав і не гадав, що ще більша нудота напосяде на мене разом із дембелем, що вже через тиждень другий розко шувань тією волею у рідному містечку Миро нівці мені все так остогидне, що готовий буду тікати на край світу.

Я знав, що життя тепер паскудне, але все таки думав, що воно тече й змінюється, і раптом побачив, що ні - це суцільне болото без просвітку й звуку, я побачив довкола себе німих смердів, які не отримують зарплатні і мовчки, як худоба, ходять на роботу, селянам платили за їхню каторжну працю гівном тієї ж таки худоби, тобто гноєм, аби сіроми вдобрили свої городи і не виздихали з голоду, і ось вони, ці забиті, затуркані смерди, з усіх останніх сил раділи, що немає війни, і відкривали роти тільки для того, щоб проклинати тих, хто здобував їм цю нікчемну суку волю.

Мій батько не мав роботи, а тому день у день замітав своє подвір’я і стільки землі вже вимів з під хати, що вона опинилася в ямі. Я знав, що нарешті можу поновитися в університеті, але не бачив у тому жодного сенсу, мене й так запро шували до школи викладати французьку, та я пішов вантажником на цукроварню - єдине місце, де ще можна було щось отримати бодай натурою. Мої заробітки - п’ятдесятикіло грамові слюдяні мішки з цукром - батько з матір’ю вивозили продавати на київську трасу тим візочком, у якому заколисували мене ще малого, і треба сказати, цукор у нас, як і горілка, таки був твердою валютою, бо через кілька місяців я вже міг вирушати в дорогу.

Київ у мене також не викликав жодного сентименту, він зависав у березневій сльоті чужий і похмурий, він був пісний і байдужий, цей Київ, і вітав мене лише простягнутими руками жебраків. Першою, кого я тут розшу кав, була Асина приятелька однокурсниця Ліна, вона не входила в нашу організацію і не відвідувала занять зі східних двобоїв, але ми називали її Лі, й ось тепер я чекав на неї в хрещатицькому Пасажі, і Лі вже йшла до мене, закидаючи свої довгі тонкі ноги одну поперед одної, як на подіумі, здавалося, зараз вона ґраційно повернеться на цьому запльованому подіумі й піде у зворотному напрямку, але Лі зупинилася, і, якусь мить повагавшись, м’яко поцілувала мене в щоку.

Ми сіли у ближній кав’яренці, і я спитав:

- Де Ася?

- Ася? - Лі якось дивно всміхнулася і полізла в сумочку по сиґарети. - Вона тепер не Ася і навіть не Вася. Вона тепер Асі.

- Тобто?

- Асі - це по чеченському й буде Ася.

- Ти можеш конкретніше?

- Куди вже конкретніше… Поїхала твоя Ася.

- Вона покинула інститут?

- Начебто взяла академвідпустку… але…

Слухай, ти ж сам зробив із неї амазонку. А яка ж амазонка без війни?

- З ким вона поїхала? З нашими хлопця ми? - спитав я.

- Думаю, що з їхніми. Що тепер візьмеш із наших хлопців? Я ще тоді їй казала… Коли ви махали прапорами.

- Лі, розкажи мені правду.

- Знаєш, у чому тепер уся правда? У гро шах, - сказала вона. - Якщо немає за що купити путню білизну, то на тебе не гляне ні їхній, ні наш. А тут десь узявся цей… Біслан. Права рука Робін Ґуда. Красивий, гад…

- Якого ще Робін Ґуда? - Є там у них такий. Відбирає зайве в багатих і роздає бідним.

- Непоганий бізнес, - сказав я.

- По ньому видно, що непоганий. А твоїй Асі він сказав, що їм потрібні лікарі і що вони добре платять. Може, й так. Тільки я знаю, за що вони платять.

- Тут щось не те, - сказав я. - Лі, тут щось не так.

- Розплющ очі. Але ти їх не розплющиш, поки її любитимеш.

- Вона тобі пише?