Елементал

Тим часом володар мандату UNPO закипав усе дужче, казав, що він давав російським сол датам два ящики тушонки, щоб тільки розван тажили літак, а ті, голодні, як шакали, бояться, бо тут усім і всіма керує ФСК*, а ви, пане Пелен, потураєте їм, - сказав мій земляк, - українці зібрали сорок дві тонни тушонки, одягу, меди каментів, а тут підкочується всіляка бізнесова наволоч і сіпається все це перекупити, поки не розтягли за так, поки не конфіскували гамузом, але цього не буде, пане Пелен, за нами Євро парламент! - сказав мій земляк і грюкнув дверима, і якби моя воля, то я сам пішов би розвантажувати той літак, отой уже знайомий мені Іл 86, що грівся на сонечку, але це зовсім не личило мосьє Дюшану, мосьє Дюшан потягував бренді з високої склянки і дивився на мосьє Пелена, який представляв тут найгуманнішу організацію в світі.

_____________________________

* Федеральна служба контррозвідки.

- Швидше б усе це скінчилося, - сказав він невідомо про що, демонстративно зітхнув і випив. - Тут лише на Північному Кавказі стонадцять республік, а мені ще якоїсь України бракувало. Ви чули про таку країну, мосьє Дюшан? Скажіть мені щиро, ви чули коли небудь про Україну?

Я знизав плечима, і він зрозумів мене правильно - нема про що говорити.

- То на чому нас перебили? Ага, Хасав Юрт.

Я це до того, мосьє Дюшан, що туди час від часу ходить наш транспорт. І якщо ваш маршрут збігається з тим напрямком, то можна поспри яти…

- Не переймайтеся. Усе, що від вас залежало, ви вже зробили. Далі я сам.

- Але ж… - він хотів було заперечити, однак спитав зовсім про інше: - Але ж повертатися ви будете через нас?

- Звісно. - І не сам?

- Думаю, ні.

- Коли це буде?

- Що? - грубо спитав я.

- Коли на вас чекати?

- А коли буде літак?

- Ну, чіткого розкладу тут і бути не може.

Все це спецрейси і… - Він узяв зі столу візи тівку й простяг мені. - Але ви можете тримати зі мною зв’язок.

- Дякую, мосьє Пелен. Тут можна взяти таксі?

- Без проблем. Та тут усі живуть як і жили.

Навіть там, серед війни, цивільне життя триває. І залпи на честь весільних гулянь можна пере плутати з бойовими…

- Ви там були? - гостро спитав я.

- О, ледь не забув, я ще винен вам сувенір, - ухилившись од відповіді, він підійшов до дверей і причинив їх на замок. Потім дістав із шухляди «сувенір», який майже сховався в його долоні.

- Це остання новинка від «Сміт і Вессон», сорок третя модель. Офіційно він призначений для мисливців і рибалок, але вже зареко мендував себе і в серйозних справах.

Далебі, це була красива іграшка, виготовлена з алюмінію, дерева й сталі, яка важила не більше як триста грамів. Барабан револьвера вміщував вісім набоїв 0, 22 калібру - для «серйозних справ» це, звичайно, ніщо, а для деяких ігор цілком підходяща річ.

- Для самозахисту, - всміхнувся Пелен. - Нам це належить за службовим обов’язком, тож будьте спокійні.

Якби він дав мені замість цього мисливсько шпигунського пугача «парабелума» чи бодай австрійського «ґлока», то я почувався б іще спокійніше.

- У мене, мосьє Пелен, немає органу хви лювання, - я подивився на нього з таким ба гатозначним натяком, що він опустив голову й потягся до пляшки.

- Merci, мені вже пора. - Я підвівся і взяв саквояж, який щойно поважчав на триста грамів.

Пелен ще раз винувато розвів руками:

- A la bonne heure!*

________________

* У добрий час (фр.)

Біля входу до аеровокзалу огиналася п’яна солдатня у літніх панамах і розхристаних до пупа бронзово зелених блузах, на їхніх плечах теліпалися короткі «акаеми», і я нітрохи не сумнівався, що зараз котрийсь із них стрельне в мене цигарку, а коли почув оте оскомно знайоме «Дай закурить!» - дістав коробку «Gitanes» і, щоб копар* не ліз у неї брудними нігтями, сам витяг сигарету.

________________

* Так чеченців називають російських солдатів.

- А можна двє? - дихнув він на мене скислою в шлунку горілкою.

- А ти вмієш переганяти воду з калюжі в калюжу? - спитав я.

- Чаво о о?

- Таво, - я дав йому ще одну сиґарету.

- А зажигалку можна?

- Зараз модно припалювати сірниками, - сказав я. - Ти знаєш, що в Парижі тепер усі користуються лише сірниками?

- Чаво о о?

- Закушувати треба. І бажано українською тушонкою.

Я повагом рушив до стоянки таксі з приці лом на приватне авто. Назустріч вискочило кілька водіїв, кожен хотів перехопити цього крутого подорожанина, й вони закудикали всі в один голос, та я, наче глухий, мовчки підійшов до червоної «шістки» і, кинувши на заднє сидіння саквояж, усівся поруч із водієм, який щойно скочив у машину.

- Куди? - спитав він, уже переходячи на четверту.

- До міста. А якщо зможеш, то й далі.

- Далі - це куди?

- В Кизляр.

- В Кизляр? - він повернув до мене своє носате, гостре, як сокира, обличчя. - А ти хоч знаєш, де той Кизляр?

- Знаю, - сказав я. - Кілометрів сто п’ятдесят.

- Це на вертольоті. А машиною вдвічі далі.

- Я плачу в обидва кінці. П’ятдесят баксів вистачить?

- Там розбиті дороги… І блокпости.

- Сто, - сказав я.

- Ні, п’ятдесят. Але тільки до Хасав Юрта.

А там можна взяти іншу машину.

- Добре, дорогою подумаєш.

- Тільки той… якщо можна…