Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861

По письму твоему был несколько раз у В. А. Кокорева, но не заставал дома, наконец, застал, но у него было так много всякого люду, что мне неловко было говорить ему, а я передал все правителю дел его и просил, чтобы он напомнил ему. А прощаясь с Кокоревым, я сказал, что у меня была к нему просьба и что я все это передал его управляющему. Прошло несколько дней, я все ожидал какого-нибудь известия и, наконец, узнаю, что он уехал в Питер и что он сделал по моей просьбе – не знаю, потому что и управляющего здесь нет. Очень жаль, что не мог выполнить успешно твоего поручения. Я бы своих тебе послал, но я теперь сам без денег и потому изворотись как-нибудь: в первых числах февраля мой бенефис, и я могу тогда свои деньги отдать, а с него я получу после. В настоящее время мои домашние дела нехороши. Жена моя все нездорова, сам я болен морально, потому что подал в отставку: все это меня, старика, волнует. Хотя я и получил от директора письмо, исполненное деликатных фраз и надежды остаться при театре, но это все разрешится при его приезде. А до того я все в страдательном положении. Прощай, обнимаю тебя од души, твой старый друг

Михайло Щепкин.

Передай мой душевный поклон их сиятельствам. Моя семья все тебе кланяются.

312. М. О. Максимовича до Т. Г. Шевченка

1 грудня 1858. Москва

1 декабря 1858 г. Москва.

Спасибі тобі, мій любий і дорогий земляченьку, за твої прегарнії листи до мене і до моєї Марусі, котрая, може, сьогодні там, поглядаючи на Дніпро-Славуту і читаючи твій дивнесенький «Сон», дякує тобі за його. Скучно мені дуже тут без неї, і я вже виспівую собі:

Лучче було б не різниться,
Коли дав Бог подружиться…

От на такі-то часи, може, й лучче жити собі єдиному, хоча на все життя наше і недобре бути чоловіку єдиному, по слову Господню. А що, якби й справді Бог поміг нам одружити тебе, бурлаку, на Михайловій Горі!.. То-то б удрали весілля – таке, що аж сині гори Дніпровії здвигнулись би на радощах; розпочав би я тоді з тобою і ту пляшечку вистоялки, що налита ще 1808 року, як мій дядько, блаженної пам’яті Ілія Хведорович Тимковський, оженився на Софії Іванівні Халанській у Турановці, на р. Шостці.

А що ти тепер мені написав, то, здається, і дивуватися нічого, що я передав тобі просьбу Аксакова Івана об твоїх вір- шах задля його «Паруса»: дурний би лоцман був, коли б не забажав і не запрохав такого пловця, як ти, споряжаючи собі нового дуба чи паруса! А що він недогадлив був, задумавши упоруч себе посадити і нас всіх, тоді як треба було спорядити особиту лаву, то не зовсім гарно, да ще ж і не так погано, щоб уже і зовсім цуратися доброго чоловіка. Недоладня дуже була і його оборона того вельможного, що збрехнув погане слівце про березову кашу – і то правда! Мені, так же як і тобі, прийшлось воно дуже не по нутру; а коли б ти бачив, як розходивсь був тут старий Михайло наш – і Господи як!.. Да знаєш що: те вельможне княжа само зроду нікому не дало і одної ложки березової каші і, мабуть, не бачило зроду, як і годують єю, хоч і наварило такого кулешу, що, як кажуть у нас, – крупина за крупиною ганяється з дубиною… Бачить, сердечний, що накоїв тривоги, да вже й кається тепер на ввесь світ і цурається од тої несмачної страви, да ще й дякує добрим і всім людям, що так проплювали на його мисочку… Поглянь же незлим своїм оком на тую добру людину і посмійся тій кумедії, як баранча між вовками і само було здумало завити по-вовчому, а далі схаменулось, що неподоба. Така поворотка на добру стать стоїть того, щоб пересердіє змінити на милосердіє. Із ким на віку не траплялось помилиться то в слові, то в ділі. От хоть би і наш гарячий… Ну, да Господь і з ним, і з тим вельможним, і з лоцманом: щасти їм, Боже, на все добре, бо всі вони хочуть добра, і рвуться на добре, кожний по-своєму його розуміючи!..

Скажи, лишень, мені, брате милий, про себе, про твої думки і пісні: чи вже ж таки справді не дозволяють їх видавати і друковати?.. Чув я, що якийсь паливода навіжений там за гряницею тобі підпакостив… Ну, да твоя ж збірка вийшла би із-під тутешньої цензури. Нехай би хоть сам ясновельможний шеф жандармів процензурував із своїми многоочитими архіянголами… Не все ж у тебе таке, що не можна пропускати; половина більша такого, що і ваш гасило Мацкевич, і московський Безсомикін підпишуть: «Печатать позволяється!». Ну, з таких невинних баранчат і нехай буде твоя збірка тепер; а що таке є в тебе, що скаче, як кізки, те нехай з Богом вилежується собі, як льон добрий! – Ой як рада б була вся Україна, да й Московщина, побачити твою ватагу; я б і в епіграф поставив над нею вівчарську пісню:

Тереш, тереш, овечечки,
Тереш, баранчата!

За сим прощай, мій голубе сизий! Сердечне обнімаю тебе!

Твій Максимович.

Озовись до мене хоч інколи! Був я неділі з дві нездоров.