Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і...

З неба линув липневий жар. Відлитий із покритого бронзою бетону Фелікс Дзержинський задумливо дивився на море людей та машин біля своїх ніг. На обличчі пам'ятника малювалася дивна гримаса, на кшталт кривої усмішки. Практично навпроти фігури стояв високий хмарочос, обкладений плитами скла отруйно-оранжевого кольору. Правда, не було схоже, щоб ця виразка на тілі Варшави колись буде добудована до кінця. А Кривавому Феліксу на це було начхати.

Колеса автомобіля підскочили на шматку сталевої рейки, що лежить на землі.

- Приїхали, – повідомив водій.

Якуб Вендрович потягнув ручку і вийшов із машини. Його водянисто-блакитні очі оглянули будівлю і навколишні розвали іржавих сталевих елементів.

- Ось ті на, - сказав він сам собі.

Щось тут було. Тільки не встиг він зібратися, як із будівлі, через дірку в стіні вийшло троє засмучених типів.

- Якуб Вендрович, екзорцист? - запитав найбільш засмучений.

- Точно, - охоче підтвердив прибулий.

А засмучені виявилися дуже великими рибами. Один був віце-міністром з будівництва, другий – представником мера, третій – консультантом із технічних питань. Якуб кожному з них потиснув руку.

- Ну гаразд, - сказав він, подивившись на свій годинник радянського виробництва, що давним-давно зупинився через іржу. - В чому проблеми?

- Ми викликали вас, пане Вендровичу, у зв'язку з інвестиційними проблемами, - повідомив представник мера.

- Тобто, ви хочете від мене благодійного внеску на будівництво цього ось тут? – вказав він жестом на хмарочос. - Ні, страшенно дорого б коштувало, у мене бабок лише на чвертку цієї халупи.

Йому не повірили, тільки жодного значення це не мало.

- Гроші в це будівництво ми вкачуємо вже кілька років, але воно якось ніяк не йде, - повідомив консультант. - І ходять малоприємні чутки про прокляття...

- Це ж тут стояла велика синагога на Тломацькому, під час повстання в гетто її зруйнували, - доповнив Якуб. - Гітлерівці хотіли тут щось будувати, тому євреї і постаралися трошки їм завадити. На це місце наклали винятково бридке прокляття – херем. А мене викликали, щоб я його зняв?

Засмучені одночасно кивнули.

- Гаразд, ведіть у підвали.

Незабаром вони опинилися у винятково малоприємному підземному проході. По стінах стікала вода. Навколо було якось темно, а ще гидко смерділо. Якуб присів навпочіпки на бетоні і приклав вухо до підлоги. Волосся в нього стало дибки. Члени комісії обмінялися зауваженнями. Якуб підвівся, сплюнув на долоню і пригладив нею волосся.

- Нічого зробити не вдасться, - категорично заявив він.

- Стривай, це що ж, прокляття ніяк не зняти? – рознервувався представник мера.

- Дуже сильне воно. Термін його лише у сьомому поколінні спливе.

- Так тут же немає жодних поколінь, це ж будинок...

- Тільки сьомий поставлений на цьому місці будинок має якийсь шанс вистояти, - уточнив Якуб. - Гаразд, якщо жодних бажань немає, я з вами прощаюся.

- Холера, - ще більше рознервувався консультант. - Я ж казав, що нічого не дасть.

- Тоді реалізуємо другий варіант, - обізвався віце-міністр. – Якщо вже ці югослави бажають взяти будівництво на себе, треба буде їм зателефонувати.

- Бідолашна Югославія, - буркнув Якуб собі під ніс.

Усі троє його почули, але проігнорували. Тільки не минуло й кількох років, його слова пригадали.

Якуб вийшов із будівлі і сів у машину.

- Все в порядку? - Запитав його водій.

- Так, завези мене ще в курію[54], і це буде вже все.

Архів Курії нагадав Якубу Головне управління КДБ – бетонний коридор, що тягнеться в нескінченність, і вицвіла килимова доріжка на підлозі. Тільки тут біля стін стояли металеві стелажі, заставлені папками. Молодий ксьондз, який швидко йшов перед Якубом, весело посвистував.

- То це, виходить, справи різних грішників? – з цікавістю спитав екзорцист.

- Та де там, - недбало махнув священик. – Копії, зроблені вручну, та ксерокопії різних церковних документів.

Він підійшов до однієї з полиць, витяг товстелезну книжечку, прогорнув на очах Вендровича. Швидкозшивач минулого століття. Провідник засунув папери на місце, і вони пішли далі. Незабаром вони добралися до поперечного коридору. На його кінці були масивні дерев'яні двері. Провідник без стуку відкрив її і пропустив Якуба вперед. Екзорцист примружив очі, вражені яскравим світлом, але відразу впізнав знайомого.

- Сідай, - ксьондз Вільковський посунув йому офісне крісло на коліщатках. – І чого там у нас чути?

- Та нічого особливого, - відповів екзорцист. - Помаленьку. А в тебе що?

- Працюю, - ксьондз жестом показав на кучу ксерокопій. – Мені доручили встановити дату Різдва Христового.

Якуб вискалив у усмішці зуби. Вони були жовтими, а деякі навіть золотими.

- Ну, на Святвечір, а що – не так?

- Ні, зовсім ні. Це ми відзначаємо Різдво на Святвечір, а саме: у ніч із двадцять четвертого на двадцять п'яте грудня. Адже вся штука в тому, що ця традиція з'явилася пізно, в четвертому столітті нашої ери.

- Та ти що? – здивувався Якуб. - А коли ж слід?