Феномен Фенікса

Золота виходить жінка, дорогі чоловіки! Бережіть таких Єв — з ними якось м-м… надійніше і спокійніше. І земля під ногами не хилитається і в голові не макітриться. То з Ліліт вас чекають гучні скандали та розбори. Щоправда, вони, на щастя, неодмінно змінюються жагучими ночами, бурхливими примиреннями, повними любові. І в цьому теж є сенс нашого короткого перебування в цьому світі. І в той же час з Євою нас чекає міцна душевна любов (а така любов на все життя), тож вибирайте що кому до душі й тіла.

Гарні ночі з птицею грішної любові, але ще краще життя з вірною Євою, берегинею нашого щастя, певні інші.

Зрештою, Ліліт розпрекрасна, чарівна, незрівнянна, дай Боже, нам побільше таких прекрасних половин нашого роду, це вічний журавель у недосяжному небі. На жаль, для багатьох.

А Єва…

Так, так, синиця в жмені. Надійна синиця у надійній жмені. А синиця в жмені завжди краща за журавля, але в небі. Тож пам’ятайте про це, пани-добродії і товариші, парубки і хлопці, хазяї і гадзи (особливо гадзи), святі і грішні, чарівники і чародії, ведуни і відьмачі, ворожеї і галдовники, знатники і знахарі, мудрі й простаки, химородники і шептуни — просто всі, всі, хто носить горде ймення чоловіків, гірших представників роду людського, котрі насправді теж прекрасні.

А що крім Єви є ще й Ліліт — так це ж просто здорово! Від них наше життя ще кращим стає — дай їм Боже, Євам і Ліліт. І, взагалі, чарівним жінкам, окрасі роду нашого від Адама до наших днів і до далекого— далекого майбуття на тисячі й тисячі літ на наперед всьому роду людському, що його колись започаткували Адам, Єва і…

Так, так і вона, птиця нічної любові грішної, чарівна і незбагненна ЛІЛІТ!!!

ПОКИ ЖИВЕШ І КВІТНЕШ ТИ…

… А десь неподалік, ховаючись в густих травах та чагарниках савани, блукав голодний шаблезубий тигр, терпляче вичікуючи, поки хтось із них, двоногих, заґавиться чи й необачно відіб’ються від своєї зграї…

Що вона тоді, навіть ще безіменна, просто «Ей, ти?!.» знала про квітки? Анічогісінько. Хоча бачити їх, бачила — не сліпа ж. Після дощів вигоріла савана незмінно зеленіла, щораз вбираючись в найрізноманітніше квіття. Тож бачити його, бачила, але…

Але ніколи не звертала уваги — не мала в тому ані звички, ані потреби — милуватися квітами. (Та навіть і не відала, що ними, якимись там квітками, можна ще й милуватися). Та й не було коли звертати увагу на якісь там квіти, як щомиті доводилося сторожко пасти очима савану.

Прислухатися до кожного — а їх там! — підозрілого шерхоту — чи не підкрадається до тебе бува жахний тигр з гострими іклами, що стирчать у нього з роздявленої, запіненої пащеки, готові намертво встромитися у будь-чию плоть. Любить він полювати двоногих — смакують вони йому чи що? Та й інших хижаків, крім тигрів — хоча б тих же левів, — на рівнинах водиться чимало. Серед її — як колись писатимуть, — тропічної, субтропічної і субекваторіальної рослинності, — а трави місцями сягають чи не заввишки на витягнену вгору руку. Чи й ще вище. В таких травах, правда, зручно було ховатися від хижаків, але і хижакам у свою чергу, підстерігаючи здобич, зручно було ховатися у тих заростях, влаштовуючи там засідки. Тож які квіті! Савана завжди небезпечна, смертельно ворожа. Завагаєшся — швидко позбавить тебе життя. Незчуєшся й коли. Тільки вибілений сонцем череп та кістки недогризені з тебе зостануться. А потім між ними проросте трава і сховає їх навіки.

Тому в такому житті було не до замилування квітами — хоч вони й вабні для очей. Та і який з них зиск, як їх ні з’їсти, ні захиститися ними.

Роздобути б що поїсти (і при цьому самому не стати для когось наїдком) і то добре.

Так було завжди, звідколи вона пам’ятала себе у савані, над якою часто часто гриміли гуркітливі жахні грози і з неба шугали теж жахні вогняні блискавиці. Од них у савані спалахував всепожираючий вогонь — особливо, як савана одцвітала і ставала жовтою й сухою. Гогочучи, той вогонь нісся, як на крилах, і все живе тоді — двоноге й чотириноге, забувши про ворожнечу, рятувалося втечею. І так було завжди, звідколи мавпи з дерев спустившись, почали ходити по землі прямо, на задніх ногах, поволі — мільйоноліття спливали, — стаючи людьми.

І раптом…

Раптом вперше квітка опинилася в її руках і вона вперше вражено подивувалася: яке ж це, виявляється, диво — квітка.

Всього лише квітка.

А сталося ось що.

А втім… тепер вже ніхто точно й не повідає коли це сталося.

Одні скажуть: давно.

Інші уточнять: давним-давно. Так давно, що вже й ліку йому немає. Бо лучилося це чи не на самому початку віку земного людства.

Але я вам точно скажу коли: сто тисяч років тому.

Уявляєте, те, що я збираюся вам повідати, лучилося аж СТО ТИСЯЧ РОКІВ ТОМУ!

Себто в четвертинний період, що його називають антропогеновим — в перекладі той, що породив людину. Це пізніше давніми вавілонянами буде пущено ясу, що, мовляв, перших людей їхній бог Бел створив з глини, хоча насправді, як ми тепер знаємо, їх породив антропогеновий період кайнозойської ери. І трапилося це десь у Південній Африці.