Фіаско

Потім він почав бавитися, піднімаючи багатотонні кам’яні брили за краєм бетонованого майданчика, й коли в них вгризалися чіпкі лещата, з брил викрешувалися іскри, чувся скрегіт і хрускіт. Нг минуло й години, а він уже :іовсім освоїв діґлатор. До нього повернувся знайомий стан, який досвідчені оператори звуть «вростанням людини у велетохід». Бо кордони між ним і велетом стиралися, і рухи велета ставали вже його власними рухами. Щоб скінчити тренування, Анґус здерся досить високо на щебеневий осип. Досяг такої вправності, що по гуркоту брил, розчавлених його ногами, відчував, скільки можна вимагати від колоса, якого вже встиг полюбити. І лише тоді, як зійшов до тьмяно освітлених смуг космодрому, в переповнену самовдоволенням свідомість голкою вп’ялася думка про майбутню експедицію разом з думкою про те, що Піркс та ще двоє, ув’язнені в таких самих велетнях, не лише застряли, а й зникли у цьому неосяжному проваллі Титана. Сам не розуміючи наніщо, чи то для додаткового тренування, чи щоб попрощатись, обійшов корабель, яким прилетів сюди, і перемовився словом з Ґоссе. Керівник уже стояв біля Лондона — за скляними шибами вежі. Анґус їх добре бачив. Ґоссе сказав, що про долю зниклих досі нічого не відомо. Анґус на прощання високо підніс залізну правицю. Можливо, комусь би цей рух видався патетичним чи навіть блазенським, однак для Анґуса він замінив усі слова. Зробивши плавний поворот назад, Анґус заклав до єдиного монітора, розміщеного під стелею, голографічний знімок місцевості майбутнього маршруту, ввімкнув покажчик азимуту разом із проекцією шляху і дванадцятиметровими кроками рушив у дорогу.

Два види пейзажів характерні для найближчих планет Сонячної системи. Доцільно впорядкований кожен ландшафт Землі — планети, яка породила життя, бо в ньому все має своє призначення. Напевно, так було не завжди, однак мільярди літ органічного життя зробили свою справу: отож барви квітів існують саме для того, щоб приваблювати комах, а хмари потрібні, щоб зрошувати дощем ліси й пасовиська. Кожна форма й кожна річ мають приносити комусь користь. А такі вочевидь збиткові утворення, як льодовики Антарктиди чи гірські пасма, що становлять виняток з правила, дикий, хоч, може, й гарний непотріб,— теж, можливо, потрібні. Людина, яка береться обігрівати полюси або змінювати течії рік, щоб оживити безводну пустелю, за освоєння одних територій розплачується втратою інших, порушуючи кліматичну рівновагу біосфери, збалансовану тяжкою працею еволюції. Оберігаючи темрявою підводних істот, а при потребі освітлюючи їхній рух люмінесценцією, не океанські глибини пристосовувалися до них, а навпаки: ця темрява викликала до життя саме такі створіння. На планетах, де ще не виникло життя, де лиш у підземному царстві, в печерах і горах, несміливо пробивається творча сила природи, не уярмлена, не підпорядкована жодним цілям, не обтесана у боротьбі за існування, вона мільярди років з безмежною терплячістю творить із крапель соляних розчинів фантасмагоричні ліси сталактитів і сталагмітів. Але такі відхилення не є помилкою в планетарній роботі, хоча, затиснуті кам’яними склепіннями, планети не можуть показати розмаху. Тим-то й створюється враження, що все те — не довершене явище природи, а лиш інкубаційний період її наступних дивовиж.

Водночас безводні планети, такі як Марс або Меркурій, закручені в сонячному вітрі, що безупинно дме,— пустельні й безживні, бо всі підвищення там роз’їдає жар, перетворюючи їх на порох і виповнюючи ним кратерні чаші. І лише на планетах, де панує смерть, вічна і спокійна, де не працюють жорна й сита природного відбору, формуючи кожну річ за законами виживання,— відкривається простір для гідних подиву витворів матерії. Нікого не наслідуючи, нікому не підвладна, вона виходить, на людський погляд, за межі уяви.

Власне, саме через це фантастичні краєвиди Титана так вразили його перших дослідників. Люди ототожнювали порядок із життям, а безлад з нудною мертвотністю. Треба було побувати на зовнішніх планетах, щоб зрозуміти всю хибність цього категоричного висновку. Дивовижі Титана, безпечні й підступні водночас, видаються хаотичними руїнами, якщо дивитися на них здалеку. Однак зовсім інша картина постає, коли зійдеш на поверхню цієї планети. Страхітливий холод. Сонце тут хоч і світить, та не гріє, але це виявилося не гальмом, а швидше стимулом творення. Щоправда, такий стимул дещо уповільнив процеси, та, можливо, саме цим він розкрив природі поле для діяльності. Планеті, де не виникло життя, а Сонце не виявило своєї руйнівної сиили, планеті, спрямованій у вічність, він дав тон необхідний вимір, що став передумовою творчості. Дав їй час, у якому один чи два мільйони років просто нічого не важать.