Фіаско

Матеріалом творення природи тут є ті самі хімічні елементи, що й на Землі. Але на Землі вони пішли, так би мовити, в рабство біологічній еволюції, щоб дивувати людину довершеністю заплутаних зв’язків, які поєднуються в організми й цілі ієрархії видів. Саме тому визнано, що висока складність властива не кожній матерії, а лише живій, бо неорганічний хаос не може створити нічого, крім сліпих вулканічних корчів, які вивергають потоки лави й сірчанистий попіл.

Колись кратер Роембдена тріснув з північного сходу. Згодом цією тріщиною виповз льодовик із замерзлого газу. Ще через мільйон років льодовик щез, лишивши на поораній поверхні мінеральні осади, що приводили в захват кристалографів та інших науковців. Тут і справді було на що подивитись. Пілот Анґус, тепер уже водій велетохода, побачив оточену далекими горами положисту рівнину. То було химерне видовище. Над усім простором немов розкрилися шлюзи неземних музеїв і мінералогічних колекцій, звідусюди каскадом посипалися кістяки, рештки давно відмерлих потвор, неймовірних, фантастичних. Уламки істот, яким чомусь не довелося взяти участі в життєвих круговертях. Анґус бачив велетенські ребра закам’янілих павуків, які судомно здавлювали в обіймах криваво поцяцьковані химерні жертви, бачив щелепи, що самі в себе вп’ялися кришталевими іклами; тут і там валялися хребці, наче їх розгубили велетенські динозаври. З високої кабіни діґлатора було чудово видно це шаленство природи. Мешканці Роембдена називали ці місця кладовищем — краєвид і справді нагадував предковічне бойовище, цвинтар неймовірно збільшених струхлявілих кістяків. Анґус бачив ніби одшліфовані сталево-сірі черепи гігантських почвар. На них навіть видніли іржавіючі рештки сухожиль, а поруч — розіп’яті шкури з райдужною шерстю, яку лагідно розчісував вітер, укладаючи її мерехтливими хвилями. Ген удалині маячіли зчеплені в смертельному двобої завбільшки як багатоповерхові будинки кістяки членистоногих істот. Від гранчастих дзеркальних брил одколювалися такі ж сліпучі мінливі роги, скрізь лежали безладно розкидані гомілкові кістки й черепи брудно-білого кольору.

Анґус усе це бачив, але знав, що то лише ілюзія, омана враженого божевільною дійсністю зору. Коли б він добре покопирсався в пам’яті, то пригадав би, з яких саме хімічних сполук утворювались у природі саме такі форми, що тепер, поплямовані гематитами, здавалися закривавленими кістками, або інші, котрі набагато перевершивши скромні земні азбести, утворили райдужний пух найніжнішого руна.

Однак проаналізувати й оцінити усе побачене за звичними мірками було неможливо. І через те, що тут нічого ніколи нічому не служило, що тут не працювала безжальна гільйотина еволюції, яка ампутує в кожної дички те, що не сприяє розвиткові, завдяки тому, що природа, не приборкана ні народженим нею самою життям, ані нею ж запрограмованою смертю, могла робити те, що хотіла, вона показувала властиву їй марнотратність, бездумне гайнування, одвічне творення без мети, потреби й сенсу. І ця правда, що поволі заполоняла спостерігача, була незрівнянно залежніша від особистого враження, ніби навколишній краєвид — це космічний паноптикум трупної мімікрії, ніби тут, під оцим грозовим небосхилом, і справді зібрано останки невідомих істот. Тож треба було поставити з голови на ноги природне і здатне йти тільки в одному напрямку мислення: це все нагадує кістки, ребра, черепи та ікла не тому, що колись служило життю — ніколи ж бо цього не було,— а кістяки земних істот, їхня шерсть, хітинові панцирі комах і черепашки молюсків через те відзначаються такою архітектонікою, симетрією, грацією, що природа вміє створити це також там, де ні життя, ні властивої йому доцільності ніколи не було й не буде.

Занурившись у такі філософські роздуми, молодий пілот аж здригнувся, бо раптом пригадав, де він тут узявся, в що вплутавсь і яке має завдання. А його залізна подоба, слухняно помноживши на тисячу разів вагання свого водія, здригнулася, зойкнула трансмісіями й затремтіла всією масою, приводячи Анґуса до тями і водночас примушуючи засоромитись.