Фіаско

Він зосередився й попростував далі. Спершу Анґусові було незручно ступати, бо ноги велетохода, мов парові молоти, гупали по імітаціях кістяків, однак спроби лавірувати між ними виявились і клопітними, й марними. Анґус лише одного разу завагався, коли дорогу йому перегородило особливо велике нагромадження уламків. Шукав обходу тільки тоді, коли блукати у цих завалах і продиратись крізь них ставало непосильно навіть його покірному велетню. Зрештою враження, ніби він топчеться по кістках і розчавлює гори черепів, оребрення крил і роги, відколені од лобів, поступово зникало. Іноді Анґусові здавалося, ніби він іде по рештках велетенських монстрів, гібридів, що виникли внаслідок схрещення життя з мертвотністю, сенсу — з безглуздям. Тоді видавалося, наче він трощить іридієвими черевиками велетохода неймовірні розсипи коштовного й напівкоштовного каміння, яке частково вкрилося полудою взаємопроникнень і метаморфізмів. Оскільки ж із висоти своєї кабіни йому доводилось пильнувати, куди й під яким кутом ставити вежу ноги, цей перший етап переходу був сповільнений і тривав добру годину. Зате дав можливість усе детально розгледіти, й тепер його розбирав сміх, коли пригадував, яких зусиль докладали земні художники, намагаючись вийти за межі людської, тобто наділеної сенсом фантазії.

Як ті бідолахи борсались у вузьких коридорах своєї уяви і як недалеко відходили од банальності! Як сушили собі голови, коли тут на кожному акрі буяла така шалена оригінальність, котрої годі шукати й на тисячах картин, народжених у муках творчості.

Проте немає в світі таких дивовиж, до яких би людина не призвичаїлась, тож невдовзі Анґус простував кладовищами халкоцитів, спінелей, аметистів, плагіоклазів, точніше їхніх далеких неземних родичів так, ніби ступав по звичайній щебінці. Він перетворював їх на скляний пил не доброхіть, а вимушено, бо інколи таки було шкода руйнувати особливо прекрасні витвори віковічної праці природи. Однак усі вони повростали одне в одне й переплелися такими несходимими хащами, аж його почало хвилювати лиш одне дивне відчуття, що ця місцевість нагадує сон, асоціюється з краєм міражів, безумством пронизливої краси.

З губів зривалися слова про те, що спляча природа вичаровує ці прекрасні чудиська, ці розбурхані марення просто так, ні для чого, аби лишень вилити їх у чітку форму. І саме так, як уві сні, все бачене видавалося водночас і зовсім чужим, і цілком своїм, викликало нескінченні асоціації, що вперто вислизали зі свідомості, наче були страшною нісенітницею. Але в цій нісенітниці ховався глибокий, ілюзорно-роздвоєний тонкий зміст, бо на планеті одвічно все ніби з дивовижною розміреністю тільки починалось, але ніколи не могло наблизитися до кінця, завершитись, наважитися на фінал — тобто виконати своє призначення.

Такі думки викликав навколишній краєвид, і Анґус був приголомшений усім побаченим та власними рефлексіями, бо філософські роздуми були йому зовсім не властиві. Сонце вже висіло за спиною, й тепер тінь велетохода бігла поперед нього. Анґуса охопило дивне відчуття, бо в рухах цієї неоковирної тіні, що темніла далеко попереду, проявлялась і машинна і водночас людська природа — то був силует безголового робота, який хитався, мов корабель на хвилях, мав при цьому лише йому, Анґусові, притаманні рухи, але виконував їх карикатурно.

Подібне Анґус уже переживав, проте двогодинний перехід розбурхав і окрилив його уяву. Він не шкодував за тим, що, відхилившись трохи дужче на захід, утратив зв’язок з мешканцями Роембдена. Вийти з радіотіні мав на тридцятій милі. Отже, лишалося вже небагато. Та в цю мить Анґус хотів лишитися на самоті, щоб не чути стереотипних запитань і не давати трафаретних відповідей.

На овиді з’явились темні обриси гір. Спершу Анґус навіть не міг розібрати — гори це чи шапки хмар. Анґус Парвіс простував до Ґрааля і, незважаючи на буяння фантазії, жодного разу не пов’язав своє ім’я з Парсіфалем’,— людині так само важко вийти зі своєї розумової ідентичності, як і вилізти з власної шкіри, та найважче ототожнити себе з героєм міфу. Анґус уже не звертав уваги на химерний пейзаж, тим більше, що навколишні декорації планетарного анатомічного театру мінералів блякли. Анґус проминув ці підступні сяючі місця, що їх немовби хтось невидимий підсунув йому під носа з удаваною байдужістю. З тієї миті, як прийняв рішення, він заборонив собі думати про того, хто штовхнув його на цей крок. Це було неважко.

Як астронавт, він звик подовгу залишатися наодинці з собою. Колихався разом із діґлатором,— колос мусив перехилятися то в той, то в той бік,— але це відчуття було Анґусові добре знайоме.