Фіаско

З густої зеленої імли виринула величезна площина, видима з піднебесся… Вона нагадувала застиглу матову ртуть. Дивовижними голками стояли на ній з рівномірними інтервалами, мов фігури на шахівниці, сталагміти, бездоганно білі, кінчасті, й росли на очах. Так, росли, а точніше, висувалися вгору, кожен огорнений біля підніжжя прозірчастою золотавою сіткою. Нарешті все завмерло. На тлі далекого небосхилу, зовсім безхмарного, летіли птахи — кожен з чотирма вільно розпростертими крилами. Мабуть, ці птахи були велетенські. Вони тяглися, наче журавлі, що покидають холодні краї. Внизу, біля підніжжя сталагмітів,— а очі людські почали вже розпізнавати в них ракети,— роїлася кольорова й темна дрібнота — цілі хмари, які вливалися в кораблі широкими похилими площинами.

Усі члени екіпажу широко розкривали очі, напружували зір, щоб побачити нарешті, який вигляд у квінтян, але результат був такий самий, коли б прибулець із Нептуна спробував роздивитися людей на заповненому олімпійському стадіоні з відстані в милю. Строкатий натовп увесь час юрмився біля похилих площин і вливався, річками в сліпучо-білі, як сніг, кораблі. На їхніх корпусах вертикальними рядами незрозумілих ієрогліфів блищали написи. Натовп уже порідшав, і земляни чекали неминучого старту цієї білої флотилії, але вона з величавою повільністю почала занурюватись у «ртуть».

Золотаво-бронзові прозірчасті сіті спадали з корпусів, немов зітлілі, утворюючи неправильні кола. Вже тільки білі носи стирчали над озером «ртуті», та нарешті й вони опустилися в червоний морок шахт, і не якісь там люки чи ворота зімкнулися над ними — а ця сама поматовіла «ртуть».

Екран спорожнів, потім із-за берега поволі виповзла багатоніжка, явно механічне, а не живе створіння, з пласким скошеним писком. З нього били фонтани ясно-жовтої рідини, розливаючись і булькаючи, як окріп, і коли рідина вся википіла, «ртуть» зробилася чорна, мов бітум. Багатоніжка вигнулася дугою, так що її середні ноги повисли в повітрі, обернулася просто до астронавтів, які дивилися на неї, й розплющила четверо очей. Може, то були вікна? Або рефлектори? Ні, все-таки вони скидалися на великі риб’ячі, круглі, здивовані очі з вузьким обрамленням металевої райдужної оболонки і чорнуватими, блискучими зіницями. Цей механічний засіб пересування, здавалося, стежить за людьми з тривожною задумою. Немовби дивився на них чотирма зіницями, які були вже не круглі, а звужувалися, наче в кота, і водночас усередині в них щось згасало, мерехтіло блакитним світлом. Потім багатоніжка знову припала до чорного ґрунту й, гойдаючись на всі боки, підтюпцем зникла з поля зору. Птахів у небі вже не було—там ясніли тільки написи:

ЦЕ НАШ КОСМОДРОМ ЗГОДНІ НА ВАШЕ ПРИБУТТЯ ЧЕКАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ КРАПКА

І справді — продовження з’явилося, спершу у вигляді бурі з блискавками, зливи, яка скісними потоками заливала каскадні будівлі, з’єднані між собою безліччю віадуків. Дивне місто під заливним дощем — вода струміла по овальних дахах, била з горгуль біля підніжжя мостів, але це все-таки були не мости, а швидше тунелі з еліптичними вікнами, всередині яких мерехтіли смуги світла. Надземний транспорт? Ніде ані живої душі. Оскільки будівлі були каскадні, мовби вилиті з металу піраміди тольтеків, вулиць там, по суті, не було. Не можна було визначити й меж міста — якщо це було місто,— дощ лив, гнаний шпарким вітром, по гігантських будівлях перекочувалися сріблясті хвилі зливи, блискавки били без грому, з пірамідальних споруд вода спадала досить дивно: її збирали жолобки, схожі на ринви, але так високо задерті, що струмені води злітали в повітря й змішувалися з невщухаючим дощем. Раптом одна з блискавок переламалася й стужавіла вогнистими словами:

БУРІ НА НАШІЙ ПЛАНЕТІ — ЧАСТЕ ЯВИЩЕ КРАПКА

Зображення посіріло й згасло. З брудної сіризни проступили невиразні контури. У глибині дрижала амальгама вогню й хмар чи диму. Горами лежали уламки величезних конструкцій. На першому плані видніли рівні ряди білястих плям, схожих на голих, розшматованих, вимащених багном створінь. Над цим кладовищем кольору заліза заясніли літери:

ЦЕ МІСТО ЗНИЩИВ ВАШ ЛУНОКЛАЗМ КРАПКА