Фіаско

— Коли ми відвертаємось од світу, світ не зникає,— несподівано озвався Накамура. — Де є думка, там є і жорстокість. Вони завжди ходять у парі. З цим треба погодитись, якщо не можна змінити.

— А чому командир нікого не пускає до себе? — вихопилося в пілота.

— Це його добра воля,— незворушно відповів японець. — Командир, як і кожен з нас, повинен зберігати твердість волі. Навіть тоді, коли він сам. Доктор Герберт страждає, пілот Темпе страждає, а я не страждаю. Про отця Араго я навіть не згадую.

— Тобто як… ви не страждаєте?.. — не зрозумів його Темпе.

— Я не маю на це права,— спокійно пояснив Накамура. — Сучасна фізика вимагає такої уяви, яка не відступає ні перед чим. Це не моя заслуга — це дар моїх предків. Я не пророк і не ясновидець. Я безжальний, коли треба бути безжальним, Інакше теж не міг би їсти м’яса. Хтось колись сказав; «Nemo me impune lacescit», Чи, може, йому тепер соромно за ці слова?

Пілот зблід:

— Ні.

— Це добре,— відповів Накамура й звернувся до Герберта: — Ваш друг і колега Гаррах влаштовує спектаклі. З маскою великого гніву на обличчі, як демони в японському театрі кабукі. На них не можна ні гніватись, ні впадати в розпач, ні співчувати їм, ні мститись. І тепер ви вже самі знаєте, чому. Чи, може, я помиляюсь?

— Ні,— відповів Темпе. — Ми не маємо на це права.

— Отож-бо. Розмову закінчено. Через тридцять…—Накамура глянув на годинник,— через тридцять сім годин «Гермес» здійснить посадку. Хто тоді чергуватиме?

— Ми вдвох. Так сказано в наказі.

— Ви будете не самі.

Накамура встав, уклонився їм і вийшов. У порожній кают-компанії тихо шуміла мийка і повівало з кондиціонера. Пілот глянув на лікаря, який, обхопивши голову руками, непорушне дивився просто себе невидющими очима. Темпе залишив його в кают-компанії, не перемовившись із ним ані словом, їм і справді не було про що говорити.

Посадка «Гермеса» пройшла надзвичайно ефектно. Сідаючи в обрану точку планети, він пахнув таким кормовим вогнем, що його сяйво, переношуване незліченними міріадами очок, які вибігли далеко в вакуум, розпеченою голкою ввійшло в молочну товщу хмар, шматуючи їх на рожеве блискуче клубовиння, 1 пірнув у це вікно, в цю пропалену полум’ям діру. Клапті високих, клубчасто-пір’їстих хмар почали скручуватися спіраллю й затягувати вирву в хмарному покритті Квінти, але ще не встигли повністю затягти її, як через розриви між ними пробився жовтий відблиск. Через дев’ять хвилин — стільки часу потрібно сигналові, який летів зі швидкістю світла, аби подолати відстань, що відділяла їх від планети,— озвався звернений до Сексти передавач Імітованого «Гермеса» — вперше і востаннє. Хмари ще раз розступилися в тому місці, але вже повільніше і м’якше; а по стерновій рубці, заповненій людьми, прокотилося щось схоже на коротке, притамоване зітхання.

Стірґард, за плечима в якого сяяв бездоганно білий, великий диск Квінти, викликав ҐОДа.

— Дай мені результати аналізу вибуху.

— У мене є тільки спектр випромінювання.

— Назви причину вибуху на підставі цього спектра.

— Вона буде не зовсім точна.

— Знаю. Говори.

— Слухаю, Через чотири секунди після погашення власної тяги стрижневе осердя реактора розірвало його. Перерахувати варіанти причин?

— Давай.

— Перший варіант: у корму вдарив струмінь нейтронів з таким Інтервалом швидких і повільних, щоб вони змогли пробити весь кожух реактора. Незважаючи на вимкнення, реактор запрацював, як умножувач, і в плутонії відбулася експоненціальна ланцюгова реакція. Другий варіант: корму пробив кумулятивний заряд з холодною аномалоновою головкою. Обґрунтувати пріоритет першого варіанта?

— Давай.

— Атака балістичного типу збила б увесь корабель. Нейтронний удар міг знищити тільки силову установку, за умови, що на борту перебувають біологічні створіннЯі і цим самим вони відокремлені од силової установки низкою радіаційно стійких переборок. Показати спектр?

— Ні. Помовч.

Стірґард тільки тепер помітив, що стоїть у білому сяйві Квінти, наче в ореолі. Не звертаючи на це уваги, він вимкнув зображення і хвилину мовчав, ніби обмірковував слова машини.

— Хтось хоче висловитись?

Накамура звів брови й мовив повільно, сповненим шанобливого співчуття тоном:

— Я схиляюсь до першої гіпотези. Корабель мав утратити потужність, а люди — вийти з цієї атаки живими. Пораненими, але живими. Від трупів не багато довідаєшся.

— Хто іншої думки? — запитав командир.

Усі мовчали, вражені не так тим, що сталося й що вони тут почули, як виразом Стірґардового обличчя. Насилу розтуляючи рота, немовби його схопив тризм, він сказав:

— Ну, голубчики, проповідники примирення і милосердця, озвіться, дайте нам і їм шанс порятунку. Переконайте мене, що ми повинні повернути назад і принести Землі скромну втіху, що існують світи, ще гірші від нашого. А їх приректи на самознищення. На час цих переконувань я складаю з себе командирські обов’язки. Я — онук норвезького рибалки, простак, який перевершив СВОЇ можливості. Я вислухаю будь-які аргументи, а також образи, якщо хтось визнає їх доречними. Те, що я тут почую, буде стерте з пам’яті ҐОДа. Я слухаю.