Фіаско

Така тяга виявилася навіть досконалішою за фотонну. Віддача ядерного палива при швидкості, близькій до швидкості світла, знижується, бо левову частку кінетичної енергії забирає полум’я віддачі, воно марно летить у порожнечу, і тільки мала частка вивільненої потужності передається ракеті. До того ж фотонна тяга, тобто тяга світла, вимагає навантаження корабля мільйонами тонн матерії і антиматерії як анігіляційного палива. Натомість двигуни струменевопотокові використовують як паливо міжзоряний водень. Однак його всюдисущі атоми настільки розпорошені в галактичній безодні, що ефективні лише ті двигуни, швидкість яких сягає 30000 кілометрів на секунду, а з повною віддачею працюють, наближаючись до швидкості світла. Тому такий корабель не може самостійно ні стартувати з планет (бо надто масивний для цього), ні набрати швидкість до того моменту, поки атоми, що влітають у пропускний отвір реакторів, сконцентровуються достатньо для займання. Зяючі впускні тунелі в цей час летять із такою швидкістю, що найбільша космічна порожнеча втискує достатньо водню в їхні жерла, щоб у вогняних камерах запалали штучні сонячні струмені. Коефіцієнт корисної дії зростає, і корабель, не обтяжений власними запасами палива, може летіти з постійним прискоренням. Після майже річного прискорення, рівного земному тяжінню, корабель набуває майже дев’яносто дев’ять відсотків швидкості світла, і коли на його борту спливають хвилини, то на Землі за цей час минають десятки років!

«Еврідіку» будували на орбіті довкола Титана, бо він мав служити її стартовою платформою. Багатобільйонна маса цього супутника перетворила конвенціональні термоядерні реактори на енергію для перетворювачів, а вони в свою чергу, як лазерні пускові установки, вдарили потужними потоками енергії в гігантську корму «Еврідіки», як порохові гази в середину гарматного ствола. Спершу супутник за допомогою астроінжснерних робіт довелося виривати з його густої атмосфери, а після розтоплення гір акумуляційними тепловими ударами із супутників одноразового вжитку будувати на ньому радіохімічні підприємства і атомні станції на плиті екваторіального континенту, їхні залпи перетворили великий масив гірських порід, що складають кору планети, на лаву, а кріобалістичні бомби допомогли заморозити їх, щоб це червоне розплавлене море змерзлося у тверду, гладку рівнину штучного Моря Геркуланеум. На дванадцяти тисячах квадратних миль його поверхні виріс ліс лазерометів, справжній Геркулес експедиції. У вирішальний день і секунду він вистрілив, щоб зіпхнути «Еврідіку» зі стаціонарної орбіти. Видовжений стовп спресованого світла, спрямований у кормові дзеркала судна, потяг його за межі Сонячної системи. По мірі того, як промінь, що розігнав його, слабшав, корабель сам допомагав собі власними боостерами, по черзі гублячи їхні випалені батареї вже поза межами Плутона. І тільки там запрацювали роззявлені в порожнечу двигуни.

У зв’язку з тим, що ці двигуни мали працювати впродовж усієї подорожі, рух корабля прискорювався рівномірно, і на ньому панувало тяжіння, що відповідало земному. Воно діяло в напрямку довгої вісі — й тільки. Через те кожна куляста складова «Еврідіки» була автономною. Палуби тяглися впоперек корпусу від борту до борту, і йти вгору — означало наближатися до носа, а вниз — до корми. Коли ввесь корабель гальмував або змінював курс, то вісь приводу відхилялася. Через це стеля мала ставати стінами або принаймні лягати на бік. Щоб уникнути цього, кожен сегмент корпусу містив у захисній оболонці рухомі кулі як у підшипнику. Гіростатори слугували для того, щоб на всі палуби кожного сегмента — їх було вісім — сила віддачі завжди була скерована вертикально. Під час таких маневрів окремі сегменти відхилялись од головної кільової осі судна. Коли треба було перейти з одного сегмента в інший, відкривалася тунельна система додаткових шлюзів, які звалися «равликами». Відчути якісь зміни чи брак тяжіння можна було лише .тоді, коли ти рухався ліфтом.

І коли настав час першої після старту «Еврідіки» загальної наради, корабель мав за собою майже рік постійного прискорення, отож нічого не порушувало в ньому встановленого тяжіння.

Для загальних зборів усього екіпажу був призначений п’ятий сегмент, що звався «Парламентом». Під опуклою стелею розташувався не дуже високий амфітеатрі зал з чотирма рядами лав і проходами між ними. Під єдиною пласкою стіною тягся довгий стіл, власне, то був блок з’єднаних між собою панелей з моніторами. За ним обличчям до залу сиділи навігатори з обслугою.

Специфічності експедиції відповідав особливий склад керівництва. Польотом керував Бар Гораб, за роботу двигунів відповідав головний диспетчер Гаргнер, зв’язком займався радіофізик Де Вітт, а на чолі усього складу науковців, і тих, що працювали під час подорожі, і тих, що мали приступити до роботи лише після прибуття до мети подорожі, стояв полістор Номура.