Фройд би плакав

А на біса їй та галочка? Часи математичної юності, коли кількість бойфрендів ділилася на кількість днів тижня і множилася на частоту Марлиних оргазмів, здавалося, минули. Здавалося, з'явилося Постійне.

– А хто такий Х'ялмар? - задав риторичне питання Ілля.

– Ну, от він і є той самий «науковий співробітник», про якого я тобі писала…

– Угу… Знаєш, Марло, ти дуже талановита дівчинка. Ти саме така, як я тебе уявляв із тієї першої миті, коли в Артана з кейсу випала твоя фотка. У мене є вагон грошей, які б я міг запросто класти у тебе. Але я тебе дещо спитав тоді. і ти мені збрехала.

?

– Я спитав тебе, яким чином ти опинилася в Індонезії. Ти ще щось городила про якісь офіси ОБСЄ чи щось таке…

– Нічого я тобі не брехала! Що хотів собі, те й чув. Тим більше, ту версію з ОБСЄ ти сам мені й підсунув. Залишалося тільки угукнути… - Попри своє «праведне» обурення, Марла таки встигала зметикувати, що ОБСЄ, хоч ти трісни, а до Південно-Східної Азії жодного стосунку не має. Відтак Марла десь мить із сумом думала, що провтикала свій черговий Великий Шанс, але одразу втішила себе думкою, що, по-перше, цього разу ставки були більшими, ніж коли-небудь раніше, і це вже добрий знак арифметичної прогресії, а по-друге, в Іллі її приваблювали далеко не гроші і не казкові можливості, які він міг би дати.

– Пес його знає, що це було. Чи що це є.

Марлі навіть не хотілося його трахнути. (Іллі також. інакше до такої пишної екзальтації справа б не дійшла). Це було якесь тягуче каламутне почуття, що не спускалося тілом нижче грудини, що росло мацаками із центру грудної клітки і, можливо, допомагало Марлі контролювати її польоти уві сні. їдучи в таксі й усвідомлюючи, що до їхньої кінцевої, вирішальної, катарсичної розлуки залишається якихось десять-дванадцять хвилин, Марла сказала, повернувшись у темряві до Іллі:

– Це як смерть.

І вона взяла його за руку. Заходилася гладити його пальці, і в тих пестощах було більше від утішання одного важкопораненого іншим, аніж від останніх любощів двох нездійснених коханців.

– Таке відчуття, що я роблю це в тисяча сто двадцять перший раз… - сказала Марла. Ілля наблизив своє обличчя до Марлиного волосся і ледь чутно до нього торкнувся. Марла поцілувала хлопця у скроню. Потім він знову втупився в дорогу, не звертаючи на Марлу жодної уваги, не відповідаючи на її запитання, а лише час від часу витираючи з очей щось, що зблискувало жовтим у світлі вуличних ліхтарів.

– Виходить, що не буде в нас попсової сцени в аеропорту зі слізьми і дрижанням у голосі на слові «Прощай…»? - (Марла потай, та й не зовсім потай і так уже розтирала по писку сльози).

– Ні, не буде…

Він просто боявся. і це був найвиправданіший і найрозумніший страх з усіх, що Марлі доводилося бачити. Вона знала, як невідворотно люди потрапляли від неї в залежність (власне, потрапляли в залежність від частин самих себе, спроектованих на Марлу) і не зовсім охоче тому протистояла. Точніше, не протистояла тому ніколи. Бо попервах вона й сама здатна була трохи заражатися їх обсесією, і використовувала цю хворобу вельми продуктивно, клепаючи пісні й тексти незгірш цілого цеху заповзятих ковалів. Згодом все уповільнювалося, набувало реальних (таких, що доступні сприйняттю більшості) кольорів, перетравлювалося, набридало, починало дратувати і з огидою та розкаянням викида-86 лося на смітник «колишніх стосунків». По-іншому все було тільки із Х'ялмаром. Він не набридав. По-іншому все було і з Іллею -через усю контроверсійність ситуації (національність, соціальний, фінансовий і сімейний статус ЯВНО не Марлиної референції)

5 вона навіть не могла її жодним чином охарактеризувати, ч

Тому воно й на краще, що все залишилося в зародку. і не вмерло воно, а тільки заморозилося для подальших досліджень. Коли сама наука підросте і просунеться… - Марла згадувала, як насилу їй вдалося поцілувати Іллю в праве око, коли вони вже прощалися біля під'їзду. Зрештою, вони обоє нагадували великих і незграбних ганчір'яних ляльок, поролонових ведмедів. Обіймалися, як діти, цілували один одного в кутики ротів і міцно притискалися головами.

– Марло, ти найкраща… Я кохаю тебе.

Марла мовчала. А відтак прошепотіла:

– Я теж. Тебе люблю, Ілля. - (І як все-таки добре, що нічого між нами не було…)

– Так можна зберегти мрію… - він сумно посміхнувся, прочитавши її думки. Марла розвернулася і стрімко пішла до під'їзду. Двері таксі гучно гримнули, і машина рвонула геть.

Як добре, - думала Марла, чекаючи на ліфт, - що я таки не нагадала йому за ті гроші мені за квиток. Бо зовсім все було би зле. А ще в нього мій ключ… Ну, то таке, залишить хлопцям.

На вулиці верескнули гальма.

– Зачекай! - крикнув, забігаючи, Ілля. Він дістав із кишені Марлину зв'язку ключів і пачку банкнот. Марла тупо дивилася у стіну, поки він їх відраховував.

– Ну от, як усе жорстоко закінчується, - криво посміхнулася вона.